Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Він також почав складати собі в умі систему переконань, які пасували б для його вузької місії в Мідленд-Сіті, а саме показати провінціалам, з їхньою схильністю возвеличувати творчість, імовірного творця, який зазнавав поразки за поразкою. Він призупинився, щоб роздивитись себе в дзеркалі заднього виду, виливі заднього виду, вантажівки, що застрягла серед інших машин. Трактор тягнув два трейлери замість одного. Ось послання, яке власники вважали доцільним вигукувати до людських істот усюди, де він їздив:

Траутів вигляд у виливі був такий приголомшливий, як він і сподівався. Він не мився з тих пір, коли його поколошматила банда «Плутон», тож на одній мочці вуха запеклася кров, а ще трохи під лівою ніздрею. На одному плечі його пальта засохло собаче лайно. Після пограбування він впав у собаче лайно на гандбольному майданчику під мостом Квінсборо.

За неймовірним збігом це лайно було від жалюгідного ґрейхаунда, який належав одній моїй знайомій дівчині.

Дівчина з ґрейхаундом була асистенткою освітлювача музичної комедії про американську історію, і вона тримала свого бідолашного ґрейхаунда на ім’я Лансер в однокімнатній квартирі завширшки чотирнадцять футів і завдовжки двадцять шість футів і на висоті шість маршів від рівня вулиці. Усе її життя було присвячене скиданню його екскрементів у відповідний час і у відповідному місці. А місця для нього було два: стічна канава за сімдесят дві сходинки нижче, повз яку пролітали машини, або пательня, яку його господиня тримала перед холодильником «Вестингауз».

Лансер мав дуже маленький мозок, але час від часу він мусив підозрювати, як і Вейн Гублер, що сталася якась страшна помилка.

Траут втомлено тягнувся далі, чужий в чужих краях. Винагородою за його паломництво була нова мудрість, яка ніколи не стала б його, якби він залишився у своєму підвалі в Когосі. Він отримав відповідь на питання, яке обурено ставило собі безліч людських істот: «Що блокує рух на західному напрямку автомагістралі по дорозі до Мідленд-Сіті?».

Полуда впала з очей Кілґора Траута. Він побачив пояснення: молоковоз «Королева прерій» лежав на боці, перекриваючи дорогу потокові. Його дуже вдарило шалене дводверне «шевроле» моделі «Капріс» 1971 року випуску. «Шевроле» перестрибнуло через роздільну смугу. Пасажир «шевроле» не пристебнув пасок безпеки. Він вилетів крізь безосколкове лобове скло. Тепер він лежав на бетонному жолобі, де протікав Цукровий Струмок. Водій «шевроле» також був мертвий. Його прохромила кермова рейка.

Пасажир «шевроле» стікав кров’ю, лежачи мертвим в Цукровому Струмку. Молоковоз стікав молоком. Кров з молоком домішається до складу смердючих м’ячиків пінґ-понґу, які виробляли в надрах Печери святого чуда.

Розділ 19

Я був на рівні з Творцем Всесвіту в темряві коктейль-бару. Я стиснув Всесвіт до м’ячика діаметром точно одного світлового року. Я змусив його вибухнути. Тоді знову розcіяв його.

Поставте мені запитання, будь-яке запитання. Який вік Всесвіту? Йому пів секунди, але ця пів секунди наразі проіснувала один квінтильйон років. Хто його створив? Ніхто його не створив. Він завжди існував.

Що таке час? Це змія, що ковтає свій хвіст, ось така:

Це змія, яка розгорнулася, щоб дати Єві яблуко, яке виглядало ось так:

Чим було яблуко, яке з’їла Єва з Адамом? Воно було Творцем Всесвіту. І таке інше.

Символи бувають такими прекрасними, іноді.

Слухайте:

Офіціантка принесла мені ще одну чарку. Вона захотіла запалити мій скляний світильник на столі. Я не дозволив.

— Хіба ви можете бачити в темряві в окулярах? — спитала вона мене.

— Основне шоу відбувається в моїй голові, — сказав я.

— Ох, — сказала вона.

— Я можу передбачити вам ваше майбутнє, — сказав я. — Передбачити вам майбутнє?

— Не тепер, — сказала вона.

Вона повернулася до бару, і думаю, вони з барменом поговорили про мене. Бармен кілька разів тривожно озирнувся на мене. Все, що він міг побачити, — це виливи на моїх очах. Я не хвилювався, що він може попросити мене покинути приміщення. Я його створив, зрештою. Я дав йому ім’я: Гарольд Ньюком Вілбур. Я нагородив його Срібною Зіркою, Бронзовою Зіркою, Медаллю Солдата, Медаллю «За доблесну поведінку» і Багряним Серцем з двома пучками дубових гілочок, що зробило його найбільш відзначеним ветераном у Мідленд-Сіті. Я поклав усі його нагороди під його носовичками в шухляді.

Він здобув усі ці медалі в Другій світовій війні, яку влаштували роботи, щоб Двейн Гувер зміг проявити на цей голокост свою реакцію вільного вибору. Війна була такою фантасмагорією, що мало який робот не знайшов якоїсь для себе ролі. Гарольд Ньюком Вілбур отримав свої медалі за вбивання японців, які були жовтими роботами. Вони живилися рисом.

І він далі вирячувався на мене, хоча мені хотілось його зупинити. Ось яка справа з моїм контролем над персонажами, які я створив: я міг направляти їхні рухи лише приблизно, оскільки вони були такими великими тваринами. Доводилось долати інерцію. Враження було не таке, наче я прив’язаний до них сталевими дротами. А радше таке, ніби прив’язаний розтягнутими резинками.

Тож я змусив задзвонити зелений телефон за барною стінкою. Гарольд Ньюком Вілбур підняв слухавку, але не зводив з мене очей. Я мусив швидко придумати, хто на другому кінці дроту. Я там поставив першого найбільш нагородженого ветерана в Мідленд-Сіті. Його пеніс був завдовжки вісім сотень миль і в діаметрі двісті десять миль, але практично цілий він був у четвертому вимірі. Ветеран отримав свої медалі на війні у В’єтнамі. Він також бився із жовтими роботами, які працювали на рисі.

— Коктейль-бар, — сказав Гарольд Ньюком Вілбур.

— Гал?

— Так?

— Це Нед Лінґамон.

— Я зайнятий.

— Не вішай трубки. Копи посадили мене в міську в’язницю. Вони дозволили мені зробити лише один дзвінок, тож я зателефонував тобі.

— Чому мені?

— З друзів ти в мене один залишився.

— За що тебе посадили?

— Сказали, що я вбив свою дитину.

І таке інше.

Цей білий чоловік мав ті самі медалі, що і Гарольд Ньюком Вілбур, плюс найвищу нагороду за героїзм, яку міг отримати американський солдат, що виглядала ось так:

Тепер він вчинив наймерзенніший злочин, який міг вчинити американець, а саме — вбив свою власну дитину. Звали її Синтія Енн, і вона, звісно, не довго прожила до того, як знову стала мертвою. Її вбили за те, що вона плакала і плакала. Вона ніяк не замовкала.

Спочатку через усі її вимоги втекла