Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я знав, що ти — розумний хлопець, справжній піонер. Учись, Валерику, а я буду навідуватись до тебе… Звісно, не часто, сам розумієш, але буватиму.
* * *?
У березні в Криму цвітуть підсніжники — маленькі квіточки з двома довгастими листочками і ніжно-білою голівкою. Голівка схилена донизу, ніби в смуткові, і як її не піднімай, вона все хилиться.
Валерик сидить на землі і задумливо гладить пальцями білі зажурені голівки. Їх тут багато в низині серед кущів. Хочеться нарвати пучечок, але шкода. Хай ростуть.
Та все-таки треба нарвати трохи — для Клавдії Василівни. Їй буде приємно. Хай стоять у неї на столі в склянці з водою. Подивиться на них і, може, всміхнеться їм радо. Вона так гарно усміхається. Тільки рідко. Клопоту в учительки повна голова. Біля кожного учня ходить, як мати. І біля нього, Валерика, теж. Аж незручно якось. Коли вона спить, — невідомо. Уклавши своїх вихованців, сідає до столу в своєму маленькому підземному кабінетику і перевіряє зошити. А коли діти вранці прокидаються, то вже стоїть серед них — умита, свіжа, акуратно зачесана й підтягнута, в своїй військовій гімнастерці.
У Валерика сьогодні, можна сказати, щасливий день. Нарешті знайшов роботу своїм рукам…
Спершу в нього нічого не виходило. Пішов до штольні, в якій розмістився «Спецкомбінат», щоб дали якусь роботу (можна ж хоч кілька годин працювати після занять у школі!), але його туди навіть не підпустили, і він лише збоку спостерігав, як із штольні вузькоколійкою на низеньких платформах вивозять та навантажують на автомашини протитанкові і протипіхотні міни, ручні гранати, автомати, міномети і навіть авіабомби. Спостерігав і згадував Єхлакова, Іліту Даурову, Аркадія Журавльова, Ібрагімова. Це ж їм виготовляють севастопольські жителі зброю та боєприпаси!.. І без кінця думалось те саме: «Хай би вже й не фронт, хай би його послали працювати в оцей «Спецкомбінат», щоб і він робив міни та гранати для фронтовиків. Знав би, що і його руки фашистів знищують. А то що ж — стій оддалік і дивись на те, що зроблено іншими! Хіба не ятритиме серце образою?..»
Ні, не вдалося Валерикові потрапити в «Спецкомбінат».
Тоді він пішов у іншу штольню, в якій був розташований «Побутовий комбінат». Сюди його пустили вільно. Він надивився, як жінки шиють і латають обмундирування та звичайний одяг, як перуть, прасують… Це — теж нелегка робота, але, звісно, не хлоп'яча. Та навіть цим жінкам він заздрив. Може, оту фланелеву сорочку, яку так ретельно і вправно латає жінка з задуманими скорботними очима, надіне Аркадій Журавльов, і йому в ній буде зручно й тепло. Отже, виходить, що й ота жінка допомагає фронтові. А він чим допомагає? Що він робить, щоб швидше перемогти фашистів?.. І знову гірко на серці.
Сьогодні Валерик потрапив у підземний госпіталь. Коли підійшов до штольні, машини саме підвезли поранених. Валерик допоміг переносити їх. Почув, як поранений матрос, що не міг і головою поворушити, ледве чутно повторив кілька разів: «Води… води… води…» Напоїв його. Заклопотаний санітар попросив принести бинтів, і Валерик приніс. Далі вже робив, що наказували.
Його не питали, хто він і звідки. Тільки швидкий, вертлявий лікар у непомірно великих окулярах прикрикнув:
— Чому без халата?
Санітар шепнув:
— Он там, у ящику, халати, надінь.
Валерик не пішов з госпіталю, аж поки не закінчили обробляти партію поранених.
Коли стало трохи вільніше, санітар поцікавився:
— Тепер розказуй, де ти тут узявся?
— Я з сусідньої штольні, з школи.
— Прислали, чи що?
— Ні, сам прийшов… Я щодня після занять приходитиму. Можна?
— Людей у нас не вистачає, так що можна, — дозволив санітар.
І ось тепер Валерик повертається з госпіталю у свою штольню з хорошим настроєм. Він знайшов для себе діло.
Вже вечоріє. Небо сіре й холодне. Так часто буває в Криму у березні — вдень пригріває сонце, а ранки і вечори вологі й непривітні.
Валерик нарвав пучечок підсніжників і попрямував до своєї штольні.
Ще здалеку його побачили хлопці, загукали:
— Де ти ходиш? Іди швидше! Тебе ждуть!..
«Що сталося?..» — з тривогою подумав Валерик.
Але коли зайшов у штольню, то його тривога змінилася несподіваною радістю. Серед дітей сидів комісар Єхлаков.
Він прийшов не з порожніми руками, а приніс подарунки від фронтовиків і зараз роздавав дітям хліб, печиво, цукерки, яблука. Діти гризли ласощі і весело пустували навколо нього. Клавдія Василівна не зупиняла їх. Хай побавляться, не часто ж бувають такі гості!
Єхлаков сидів, скинувши картуз, розстебнувши зелений ватник, у якому його Валерик ще не бачив, і вигляд у нього був зовсім не комісарський, навіть якийсь невійськовий. Може, саме тому Валерик і дозволив собі привітатися з ним запросто, як з цивільною людиною:
— Драстуйте, Миколо Євдокимовичу.
— О, та ти, бачу, мене квітами зустрічаєш! — засміявся Єхлаков, побачивши в руці Валерика підсніжники…
Валерик почервонів, розгубився:
— Це я… Клавдії Василівні нарвав. Але й вам дати можу.
— Ні, спасибі. Якщо вже Клавдії Василівні, то хай так і буде. Бо я, братику мій, од квітів уже відвик. Забув, як вони й пахнуть. Увесь порохом пройнявся.
Учителька взяла квіти, подякувала і зашарілася від задоволення.
— Де ж ти їх знайшов, Валерику? Такі гарні!..
— А отам, недалеко від госпіталю… Там їх багато росте.
— А чого це ти був біля госпіталю?
— Я і в госпіталі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том I», після закриття браузера.