Читати книгу - "Борошняні немовлята"

Навряд чи такий сумний вираз обличчя спричинений усіма тими погрозами, які вирували навколо нього. Парубчисько врешті-решт найсильніший у класі. Та ще й геть безстрашний. Якби дійшло до бійки, то він, певно, залишив би всю цю банду лежати на асфальті в синцях і подряпинах. Чому ж тоді бідака такий нещасний? Пан Картрайт подивився на нього з щирим зацікавленням. Невже хлопець справді вірив у маячню, буцімто можна буде порвати борошняних немовлят на клапті? Невже це сумний кінець грандіозної мрії?

Чесне слово, подумав пан Картрайт, якщо брати все надто близько до серця, то з цим 4-В можна з глузду з’їхати.

— Саймоне! — закричав він. — Бери свій мішок і бігом до мене! Негайно!

Немов у глибокому трансі, Саймон устав, покопирсався у своєму ранці та витяг борошняне немовля. Він підійшов до ваги, немов сновида. Знехотя простягнув малючку вчителю.

Пан Картрайт уп’явся в неї поглядом.

— Це що таке?

Саймон насилу відповів:

— Га?

Пан Картрайт тицьнув пальцем у малючяку. Чепчик одразу ж злетів, і вона недбало глянула на нього своїм розмазаним оком.

— Це що таке? — повторив запитання вчитель.

Саймон був спантеличений.

— Пане, це ж моє борошняне немовля.

Пан Картрайт став темний, мов ніч.

— Але воно огидне, — крикнув він. — Це неприпустимо! Воно в абсолютно жахливому стані. Нікуди не годиться.

— Вона трішки забруднилася, — визнав Саймон.

— Трішки забруднилася? — пан Картрайт підняв крихітку за один з кутиків. — Вона не просто забруднилася. Вона чорна як смола.

— Ну, не зовсім чорн…

Але пан Картрайт не дав йому подискутувати на цю тему.

— Не знаю, як тобі вистачило нахабства принести мені цей жах, це посміховисько, — він перевернув борошняне немовля на інший бік. — А це ще що таке? — прокричав він. — Попіл! Іриска! Клей! Слина!

— Це не моя слина, пане, — поспішив зауважити Саймон. Він уже був ладен виголосити спеціально підготовлену промову про те, що в усьому винен Макферсон, але раптом зрозумів: надто пізно. Панові Картрайту остаточно урвався терпець. Поки всі присутні вмощувалися якнайзручніше, щоб насолодитися приниженням Саймона, пан Картрайт перехилився через свій стіл і вперся в хлопчину лютим поглядом.

— Цього триместру я пробачав тобі багато вибриків, — закричав він на Саймона. — Я пробачав тобі напади хандри, кривляння під час лінійки і вічні переслідування бідної пані Арнотт. Але якщо ти думаєш, що я готовий прийняти від тебе цей… цей…

Він підняв борошняне немовля і аж затрусився.

— Цей маленький поганючий мішок…

Його рука зависла над смітником.

— То ти помиляєшся. Дуже помиляєшся.

Борошняна крихітка затремтіла в його руці. Пом’ята і розтріпана, вона висіла над купою недожованих об’їдків, які учні недавно повипльовували за наказом учителя.

Саймон витріщив очі від жаху. Ні, він не може отак її туди кинути. Звісно, не може.

Однак пан Картрайт не лише міг, а й кинув.

Раптом, одним з тих блискавичних рухів, які забезпечували йому місце у футбольній команді, Саймон перехопив кидок. Коли пан Картрайт відпустив мішечок борошна та з роздратуванням і огидою відвернувся, Саймонові руки стрімко зреагували та зловили немовля. Наостанок він ще й додумався добряче копнути сміттєве відро.

— Отак! — задоволено сказав пан Картрайт, вирішивши, що це борошняне немовля впало в смітник. — А зараз продовжуємо працювати.

Він узяв шматочок крейди і почав щось виписувати на дошці. Саймон швиденько заховав борошняне немовля собі від светр і повернувся обличчям до класу. Здавалося, ніхто навіть не помітив вправності його рук і ніг. Та це й на краще. Учні, звичайно ж, продовжували на нього витріщатися. Але коли він пошкандибав до свого місця, ніхто не простягнув руку, щоб штовхнути його чи вихопити мішок, який по-зрадницьки випинався з-під светра. Наразі крихітка була в безпеці.

Саймон гепнувся на стілець і спробував зосередитися на словах пана Картрайта.

— Я пишу імена, — суворо вів учитель. — Імена всіх тих, у кого в немовлячих щоденниках досі є пропуски. Мені байдуже, чи ви знайдете десь свої записи, чи напишете все заново, чи вигадаєте. Але кожен повинен прозвітувати за вісімнадцять днів.

Написання переліку потребувало трохи часу, що й не дивно, зважаючи на кількість боржників. Поки однокласники пильнували за появою своїх імен на дошці та готувалися до голосного і тривалого обурення щодо кількості пропущених записів у щоденниках, Саймону вдалося витягнути малючку з-під светра і покласти її в найбезпечніше місце на світі — у свою парту, — та ще й так, що ніхто нічого не помітив.

Пан Картрайт вивів останнє ім’я — Рік Тулліс — дуже акуратно, в лівому верхньому куті дошки, подалі від решти, бо була дуже велика ймовірність, що це ім’я там залишиться надовго.

Потім він обернувся.

— Той, хто закінчить, — втішив він учнів, — зможе піти в бібліотеку і попрацювати там самостійно.

Після цього оголошення загальна атмосфера невдоволення дещо послабилася. Один або двоє учнів розвеселилися настільки, що навіть почали вимахувати кулаками в повітрі. Для більшості учнів 4-В класу фраза «попрацювати самостійно» була синонімом до «добряче нареготатися».

Лише Джордж Сполдер усе ще мав незадоволений вигляд.

— А що з донощиками?

— З донощиками?

— Так, пане. Ви ж скажете, хто за нами шпигував?

— Шпигував…

До пана Картрайта підкралося почуття тривоги. Шпигуни… Узявши до рук грубезну методичку доктора Фелтома, він розгорнув її на сторінці з правилами, щоб освіжити їх у пам’яті, і його погляд упав на пункт про те, що певні люди — батьки, інші учні, шкільний персонал або навіть представники громадськості — повинні таємно стежити за поводженням з борошняними немовлятами.

Хіба він мав відповідати за виконання цього пункту?

Пан Картрайт перегорнув сторінку і побачив у верхньому куті число 84. Він перегорнув сторінку назад. А тут число 81. Доктор Фелтом зазвичай не припускався таких