Читати книгу - "Прокляття дому"

маленьку галявину між клунею та берегом озера камінцями, насадила аж попід паркан спаржу, а праворуч і ліворуч від голлівудської гойдалки поначіпляла в гілки дерев кошичків з квітами, так як вона це колись робила в наметовому містечку. Коли приходила весна, вони за кожної погоди випливали на яхті в озеро. Якби їм захотілося різноманіття, то вони могли б веслувати на човні, що прикріплений до задньої стіни дровітні. Власниця дому їм дозволила. Але для них не було нічого кращого, ніж плисти по воді з вітром у вітрилах. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука.

Коли він на яхті, йому все видається таким тихим. Навіть коли вітер напинає вітрила і шарпає тросами, навіть тоді. Бо ж насправді тобі і руху крові по тілу не чутно, хіба що, коли прикладеш до вуха долоню, думає він собі, прикладаючи долоню до вуха. Коли вони на яхті, то розмовляють тільки про найважливіше. Виходити на воду — це немов служіння. Він не зумів би сказати, кому, так само як не знає, чому треба мовчати, чому він і його дружина намагаються без якихось попередніх домовленостей дотримуватися мовчання. Коли він на яхті, водяний простір видається йому безкраїм. Не вадить навіть те, що берег завжди можна розгледіти. Не вадить навіть те, що вони плавають по колу, від одного краю озера до іншого, а тоді знову назад, ще і ще. Мабуть, відчуття безконечності з'являється завдяки рухові, думає він собі, але він і про це ніколи не розмовляє з дружиною. Як думаєш, дзвонити мені до сестри чи ні, запиталася його дружина, а він відказав їй: Роби, як знаєш. І що тут скажеш. А тепер чорна вода хлюпотить під його ступнями, а позаду схлипує дружина. Можливо, це схлипування — лише плюскіт води, яка витікає під час плачу з її очей і носа, думає він і знову не може стримати усмішки. Тоді, коли він спробував доплисти на інший берег, вода теж була така ж чорна і так само тихо плюскотіла. Він тоді недалеко доплив, тієї очі. Як і сьогодні. Сьогодні він стоїть усміхаючись на краю містка над озером, і його знову впіймано, знову ззаду на нього накинули сачок, навіть без мотузок, тоді то були всього лиш крики з берега, погрози, прокльони, а сьогодні — це хлипання, тоді під ним не було човна, і він плив, а сьогодні стоїть на краю містка над озером. Його дружина не плакала навіть тоді, коли вперше сиділа навпроти нього на побаченні у в'язниці, а тепер ось плаче.

Тоді він знав, що мусить розвернутися. Його друг не розвернувся. На тій річці, де плавати заборонялося, вода текла, як і в інших річках, в інших річках він і його друг часто плавали для свого задоволення, пірнали аж до дна або лягали на течію, яка несла їх із собою. Він ще плив тієї ночі, коли його охопило здивування, що, попри те, що плавати тут так суворо заборонялося, перебування в цій воді нічим не відрізнялося від плавання в інших річках. Він і зараз знає, що настає момент, коли треба розвернутися, повернутися під світло ліхтаря до дружини, яка там плаче, сидячи на голлівудській гойдалці. Коли він, ще коли йому навіть гаразд не виповнилося шістнадцяти, вчився їздити на мопеді, то їздив разом із приятелями тут неподалік, на недоробленій автостраді вгорі у лісі, на одному з тих численних бетонних шосе, що нізвідки і нікуди не провадять і що їх, якщо тут орієнтуватися, можна виявити всюди. Піщана доріжка для прогулянок зненацька перетворюється на автодорогу, а тоді, так само зненацька, знову стає прогулянковою доріжкою або обривається десь під самим лісом, немов перед стіною. Тоді, коли він уперше позичив старого мопеда у старшого за себе приятеля, щоб повчитися їздити на такій лісовій шосейній дорозі, він прекрасно знав, як тиснути на газ, але забув розпитати, де гальма. І коли перед самим лісом дорога обірвалася, немов перед стіною, він, викручуючи кермом, до якого приятель примонтував широкі дзеркала, на повному ходу в'їхав у ліс між дуби й сосни, не знаючи, як зупинити цю машину. Чорт, думав він і крутив кермом, крутив, шукаючи виходу з лісу не так поглядом, як власними сідницями. Він не додумався просто припинити тиснути на газ. Трапляється, що в жарті міститься тверда серцевина і що, вишкірившись для сміху, ти несподівано для себе прикушуєш губу і не можеш уже розтулити рота для сміху. Чорт. Дружина все ще плаче. Чорт, думає він, повернений до неї спиною. Він не знає, чи можна вважати одне-єдине слово думкою, та в усякому разі оце от слово — це зараз його єдина думка, думка, що думається радше сідницями, ніж головою. І якщо це слово справді — думка, тоді це думка, що починається цілковито раптово, як ліс, у який він тоді в'їхав, і яка так само раптово, як ліс, обривається. І ось тобі вже безконечною трасою видається кружляння між густо посадженими дубами й соснами, поки ти крутиш кермом, об'їжджаючи їхні стовбури, і тіниста прохолода лісу на цій трасі не приносить полегшення, а випалює зсередини. Коли після безлічі поворотів автобан цілковито раптово, так само як перед тим раптово обірвався, знову починається під колесами, він уперше в житті вдячний Гітлерові. Дзеркала всі цілі.

Розвертатися — це мистецтво, він його опанував, чи це воно опанувало ним, і що тут скажеш. Чи пливеш ти просто перед собою, чи розвертаєшся, плавання — завжди таке саме. Його друг, з яким він тієї ночі напився, а тоді, як у тому жарті, разом стрибнув у річку, не розвернувся. Він або не розчув пливучи криків за спиною, або вирішив, що то — частина жарту, або ж — і таке можливо — просто не хотів розвертатися. Плавання завжди таке саме. Його друг так ніколи і не доплив ані до тамтого, ані до цього берега. Коли вони з дружиною виходили на вітрилах на воду, він тренувався давати собі раду в оверкілі. Перевернути судно, разок крутнутися разом з залогою, а тоді знову випірнути нагору. Для цього треба було триматися за щоглу, щоб коли судно знову випірне, залишатися на борту. Виходити під вітрилами на воду —