Читати книгу - "Прокляття дому"

Про те, що вона має сестру, дружина дізналася всього тиждень тому. Тиждень тому задзвонив телефон. То була її однокласниця, з якою жінка не бачилася і не розмовляла вже років тридцять, якщо не всі сорок. От сюрприз, а як же ти мене, де взяла номер, шкільна зустріч, ні, ти тільки подумай, і той, і тамтой, і та, а того як звати, він ще тоді раніше від інших, ой, та його вже, так, як сумно, не кажи, а скільки дітей. Робота, чоловік, яхта, земельна ділянка на вихідних, а яка в неї адреса, і взагалі, ким там. Взагалі, ким там стала твоя сестра? Яка сестра? А твій вітчим ще живий? Який вітчим? Ой, то ти все ще нічого не знаєш, каже врешті однокласниця, все це вона каже в телефонну слухавку, то ж не твій батько ніякий, що, каже жінка і, притискаючи слухавку до вуха, не зводить погляду з озера, на якому біля мостика похитується між двома буйками вітрильник, ой, вибач, каже голос однокласниці в слухавці, правда, чоловікові цього не чути. Чоловік чує тільки, як його дружина, послухавши хвильку, що їй кажуть на тамтому кінці, врешті каже: Яка сестра, а тоді за якусь хвилю, після ще однієї короткої паузи: Який вітчим. І вже зовсім під кінець тільки й каже чи питається: Що? Телефонний кабель він сам прокладав ще в часи НДР з дому нагорі сюди вниз, у майстерню. Батько власниці дому дозволив їм тоді відвести від основного підключення додаткове. Вони ж уже тринадцять років чекали на телефон у помешканні в містечку, де жили. Якщо десь стоїть телефон, він обов'язково задзвонить.

Моє дитинство було, як у казці, завжди казала дружина людям і усміхалася. Вона розповідала про батька, який навчив її риболовлі, догляду за спаржею і грабання. Батько завжди називав її своєю доцею. Коли вона розповідала про дитинство, то всі слухачі завжди мали такий вигляд, немов би і їм хотілося. Щоб і в них дитинство було, як у казці. Про мачуху вона ніколи не розповідала. Коли батько бував удома, мачуха ніколи не наважувалася бити її. Своєї рідної мами вона не пригадувала, а батько ніколи про неї не розповідав. І от зараз, із запізненням в одне життя, вона дізнається з телефону, що і батько був несправжнім і що, крім неї, була ще дівчинка в сусідньому селі, її сестра, якої вона не може пам'ятати. Обох, її і цю іншу, ще малими привезли сюди втікачі від війни з Карконош, найвищої частини Судетів, і віддали в різних селах різним людям, розповіла однокласниця. Всі в селі про це знали. Тільки вона не знала. Ой, вибач, каже однокласниця.

Чи потрібно, з запізненням в одне життя, намагатися розшукати власну сестру, а коли вже знатимеш, де вона зараз живе, чи треба тоді до неї зателефонувати, запросити її або податися до неї в гості? Написати їй листа чи краще залишити все, як є, навіть якщо зараз усе стало інакшим, ніж було досі? Будь-яка старша жінка, що пропливає човном повз неї, — це може бути її сестра. А може, її сестра — ота божевільна, що пхає перед собою порожнього візка з супермаркету на сусідньому курорті, бурмочучи прокльони. Або вона сидить у кафе, замовивши шматочок торта. Енергійна жіночка, вік 65 років, шукає через оголошення чоловіка без шкідливих звичок, або це якась виснажена мешканка Берліна. А може, ота її сестра взагалі вже давно упокоїлася і спочиває десь на цвинтарі. Чи тепер весь світ став їй родиною, чи навпаки: все, що було близьким, стало раптово чужим або мертвим? Дитиною вона, коли не знала, що робити, завжди питалася поради в батька. Та й згодом, після його смерті, завжди уявляла собі, коли часом не знала, що їй робити, що порадив би їй в тій чи тій ситуації батько. Однак якщо її батько — зовсім не її батько, то хто ж має їй тепер щось радити? Вона спиталася чоловіка, чи дзвонити їй до сестри, а він тільки коротко відказав: Роби, як знаєш. І зараз, із запізненням в одне життя, вона опинилася на самоті. Куди їй піти, щоб віднайти місце, де вона насправді народилася? Куди, в Карконоші в Судетах?

За тиждень до миті, коли вони зайшли в чорну річку, за якийсь час він знову вийшов з річки, з нього текла вода, і його трясло від холоду, а його друг так і не вийшов, за тиждень до того вони взялися осмислювати ситуацію. Вони мали здавати іспити і знали, що обоє не мали шансів ті іспити здати, це було зрозуміло. Були різні причини, чому, замість того, щоб готуватися до іспитів, вони витрачали час на інші речі. Його друг організовував студентський карнавал, шукав відповідні локації і писав купу листів у різні місця, аж поки врешті природничий музей не погодився дати в розпорядження студентів кілька залів для святкування. Після закриття музею подібну на палац будівлю заполонили перебрані чортами і свинями, школярками, римлянами і русалками студенти, порозкладали на музейних вітринах перекуску, протанцювали цілу ніч між скелетами динозаврів і опудалами горил, хтось спробував пити розведений водою спирт, застосований у презентації музейних експонатів, якась частина позалізала в діорами, зображаючи живі образи Морфія та Ероса серед лисиць і лосів. Поки його друг організовував це фантастичне свято, на якому засновувалися сім'ї і зачиналися діти, він і думати забув про статику чи будівельну фізику. Він же натрапив під час однієї зі своїх вилазок по руїнах Берліна на катакомби з минулого століття, під склепіннями яких повністю збереглися покійники епохи Бідермайєр разом з одягом і головними уборами. Вони перетривали у трунах війну і всі інші, пізніші смерті, і хоча й були поморщені, проте навіть нігті на ногах в них збереглися, і циліндри, і можна було добре розпізнати їхні риси. Він запитався свою дружину, а тодішню наречену, чи не хотілося б їй мати в себе в передпокої котрогось із покійників, так би мовити, як безмовного слугу. Але наречена вирішила, що вся ця історія вигадана, а пропозиція мати мовчазного слугу — то такий