Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

що їхав проїздом о 00:35 у ніч викрадення. Поліція шукала допомоги громадськості стосовно загадкового автомобіля. Якби хтось, хто не мав стосунку до злочину, їхав би собі тією вулицею в той час, він уже, скоріше за все, дав би про себе знати, враховуючи те, скільки писалося про цю справу в газетах і розповідалося по телебаченню. Але ця людина не знаходилася, ймовірно, тому, що це був спільник. Детектив Ресбак вважає, що людина, яка була в тій машині, й викрала дитину. Ресбак думає, що або дитину було випадково вбито батьками, а тіло забрав спільник, або це вдаване викрадення і Марко передав дитину комусь, у кого кишка виявилася тонка для того, щоб дотримуватися домовленостей: отримати викуп і повернути дитину. Якщо так, то дружина може бути причетна, а може й ні: Ресбаку потрібно придивитися до неї. Якщо підозри Ресбака мають підстави, то Марко, напевно, божеволіє. Але Ресбака хвилює няня. Чи міг Марко облаштувати викрадення, якщо в будинку мала бути няня?

Ресбак не бачить сенсу в тому, щоб у будинку Конті сидів поліцейський і чекав на дзвінок із вимогою викупу — на дзвінок, який, можливо ніколи не пролунає. Він приймає стратегічне рішення. Вони підуть. Поліція покине їхній будинок, і він поспостерігає, що відбуватиметься, коли вони лишаться самі. Якщо він має рацію і щось пішло не так, якщо він хоче з’ясувати, що саме, то мусить відступити й дати Марко настільки довгий повідець, щоб його вистачило повіситися.

І дитина. Ресбак думає, чи відомо Марко, жива вони чи ні? Ресбак пам’ятає відому справу Ліндберґа, в якій усе виглядало так, ніби дитина загинула випадково невдовзі після або у процесі викрадення. Можливо, так сталося й цього разу. Йому було майже шкода Марко. Майже.

Ранок вівторка, Кори немає вже четвертий день. Останній поліцейський полишає будинок. Анна не може повірити, що вони лишаться самі.

— Але що буде, раптом зателефонує викрадач? — заперечує вона.

Марко мовчить. Йому видається очевидним, що ніхто не зателефонує. Так само очевидним йому видається те, що поліція не вірить в існування викрадача.

Ресбак каже:

— Ви впораєтеся. Марко все зробить правильно.

Коли вона із сумнівом дивиться на детектива, він продовжує:

— Можливо, викрадача відлякує наша присутність, можливо, коли ми підемо, він зателефонує.

Він повертається до Марко.

— Якщо хтось зателефонує і скаже, що Кора в нього, зберігайте спокій, спробуйте з’ясувати, що вам робити, і намагайтеся говорити з ним якомога довше. Що більше пощастить дізнатися, то краще. Прослуховування досі працює, тож розмову буде записано. Проте, навряд чи ми зможемо відслідкувати дзвінок. Останнім часом усі використовують передплачені номери з антивизначником. Ускладнюють нам життя.

І з цими словами Ресбак іде. Щодо Марко, то він цьому радий.

Тепер Анна та Марко лишилися в будинку самі. Репортерів надворі поменшало. Оскільки нічого не відбувається, то й розповідати їм нема про що, тож вони втрачають ентузіазм. У купі зів’ялих квітів і плюшевих ведмедиків не з’являється нічого нового.

— Вони думають, що це я її вбила, — каже Анна, — а ти допоміг замести сліди.

— Не можуть вони так думати, — каже Марко, намагаючись її заспокоїти. Але що йому ще казати? Можливо, вони вважають так, можливо, думають, що це він інсценував викрадення заради викупу. Але він не хоче, щоб вона знала, наскільки катастрофічне їхнє фінансове становище.

Марко йде нагору відпочити. Він виснажений. Горе й напруження вичавили його так, що він навряд чи може спокійно дивитися на дружину.

Анна метушиться довкола, відчуваючи певне полегшення від того, що спекалася поліції, прибирає. Вона рухається в тумані недосипання, розкладає речі, миє чашки з-під кави. На кухні дзеленчить телефон, і вона завмирає. Дивиться на номер. Це її мати. Анна вагається, не певна, чи хоче говорити з нею. Нарешті, на третьому сигналі, вона бере слухавку.

— Анно, — починає її мати.

Анна тієї ж миті відчуває, як всередині неї все стискається. Ну навіщо вона відповіла? Вона не зможе говорити з мамою просто зараз. Вона бачить, що Марко зі стривоженим поглядом швидко спускається сходами. Вона одними губами проказує йому: «Моя мама» й махає, щоб він пішов. Він розвертається й іде нагору.

— Привіт, мам.

— Я так хвилююся за тебе, Анно. Як ти?

— А ти як думаєш? — Анна, тримаючи слухавку біля вуха, йде вглиб кухні й дивиться через вікно на заднє подвір’я.

Мати трохи мовчить, а потім каже:

— Я просто хочу допомогти.

— Я знаю, мамо.

— Не уявляю, як ти витримуєш. Ми з батьком теж страждаємо, але це, мабуть, ніщо в порівнянні з тим, що відчуваєш ти. — Анна починає беззвучно плакати, сльози котяться по її щоках. Її мати продовжує: — Батько досі дуже незадоволений, що тебе викликали вчора на допит.

— Я знаю, ти мені вчора це вже казала, — вимучує із себе Анна.

— Я знаю, але він постійно про це говорить. Він каже, замість залякувати тебе, краще б Кору шукали.

— Вони кажуть, що просто роблять свою роботу.

— Не подобається мені цей детектив, — стурбовано каже її мати. Анна падає в одне з крісел на кухні. Мати продовжує: — Я думаю, що як я приїду й ми поговоримо наодинці? Удвох, без батька? Марко вдома?

— Ні, мамо, — каже Анна. В ній наростає роздратування. — Сьогодні я не можу. Я надто втомлена.

Її мати зітхає.

— Знаєш, батько завжди намагався від усього тебе захистити, — каже вона. Потім обережно додає: — Інколи я думаю, чи не було помилкою те, що коли ти була молодша, ми не все йому розповідали.

Анна застигає. Потім каже:

— Мені час.

І вішає слухавку.

Вона стоїть біля вікна, дивлячись