Читати книгу - "Легенда золотої кицьки"

— Брешеш.

— Може, й брешу, та це справи не стосується. Мене звати Джон, і якщо я вже вплутався у цю фігню, то хотілося б хоч знати, що до чого…

— Ти не просто вплутався, а вже по саму шию закопався у лайно, хлопче! Пан Ларс — ще той паскудник! І, може, мене він не уб’є, це я точно знаю, та що він зробить із тобою… Це ж ти допоміг його дівці вкрасти скриньку? Мабуть, він не хотів з тобою ділитися?

Ділитися?.. Цікаво, що він має на увазі? Страх перед тим, що чекало мене попереду, чомусь зробив мене напрочуд сміливим та балакучим. Раніше я думав, що звикнути до страху неможливо, що він може довести до божевільні… та зараз я просто не відчував нічого, окрім емоційного збудження.

— Він хотів продати кинджал? — припустив я.

— Хто, Ларс? З чого ти взяв? Він занадто мерзенна тварюка, аби так чесно вчинити. Продати кинджал і забути про все… ні, це не у його стилі… Бачу, ти не вкурив тему щодо Ларса.

Я геть не міг зловити думку вусатого. Цей Гена, напевне, знав, про що каже, та як змусити його просвітити мене? Треба підіграти…

— То ти думаєш, він не продав би кинджал?

— Ти зовсім дурний, чи що? Я не думаю, а знаю! Він підклав листа моєму братові прямісінько у його кейс! На робочому місці! Підкупив прибиральницю — падлюка! Написав, що той мусить кожного місяця платити йому гроші, аби ніхто не дізнався…

Гена замовк. Я чекав продовження, та, на жаль, він не захотів говорити далі… Та й чи потрібно це було? Я вже зрозумів, що до чого. Майже зрозумів.

Справа у шантажі. Та якому саме? І яким чином він пов’язаний із кинджалом, що його викрала Свята?.. І чи подарують мені життя за те, що кинджал у мене, і я без проблем віддам його Ларсу? А я й справді готовий був без суперечок віддати ту дурнувату річ, від якої були самі лише проблеми. І що б там не казала Свята, нехай цей східний мачо Ларс хоч всадить його собі в око — мені буде тільки веселіше.

— Як звати твого брата? — раптом спитав я.

Вусань подивився на мене із подивом. Та здається, він швидко зрозумів, що я нічого не знав про його брата і пана Ларса взагалі, а його необережна балакучість нарешті дозволили повній картині подій вимальовуватись у моїй голові.

— Якщо я скажу, як його звати, нічого не зміниться… — зітхнув ковбой, і нарешті я почув. — Ти знаєш про проект Рідного?

Авжеж, я чув таку назву. Знайоме прізвище вмить нагадало мені про матір… Але до чого тут це?

Машина голосно заскавчала гальмами. Приїхали…

Двері відчинились, і я почув переспів пташок, шелест дерев та прохолоду приємного свіжого повітря із запахом хвої…

Ми були глибоко у лісі… Чудове місце, аби поховати двох свіженьких мерців…

Я валявся на зеленій траві. Ларс обрав на диво приємну галявинку, якої не мало бути у хвойнику взагалі, бо ж гострі голки мусили стати перешкодою для травички. Втім, я лежав на зеленій соковитій рослинності, а тому мав визнати, що не всі хвойники однакові.

Зараз думати про те, на чому я лежу, було недоречно, але ж я не відчував під задом тонкі колючки, на відміну від ковбоя Гени, якого кинули біля мене на купу сухих гілок. Мені було зручно. Це добрий знак. Принаймні, я так вважав до того самого моменту, як біля мого лиця з’явились ноги у чорних шкіряних ботах і грубо тицьнули мене у голову, аби я дивився туди, де вже стояв пан Ларс.

— Тож, любі мої, будемо розмовляти про кинджал, Святу і те, що ми будемо робити далі… Хто перший?

Я був готовий говорити першим. Бо ж незважаючи на те, як цей паскудник Ларс повівся зі мною, я ще мав надію, що Свята недарма так про нього піклувалася і намагалася врятувати від самогубства… Хоча дивлячись на впевнене обличчя цього чоловіка, я почав жаліти бідну дурненьку дівчинку… Це ж треба було повірити такому? Ще й, певно, закохатись у нього…

Мені раптом стало дуже гидко від того, що я сам подзвонив Ларсу і тепер через власну необережність потрапив у його руки… А ще гірше мені зробилося, коли я припустив, що Ларс Гудвін не захоче рятувати Святу… Не дай Боже, він, навпаки, шукає її, аби…

Ні, про таке думати не хотілося. Але я з подивом для себе зрозумів: якщо Ларс скривдить Святу, я вб’ю його… Якщо буду ще сам живий… якщо зможу вбити знов…

Забагато якщо… Я посміхнувся сам собі від безвиході, у яку потрапив. Певно, це був якийсь психологічний самозахист — посміхатись, лежачи зв’язаним перед купою озброєних чоловіків…

— Хлопче, чого смієшся? — суворо скривився Ларс, через що його обличчя стало геть соколиним і я, нарешті, зрозумів, які саме східні риси у ньому помітив. Він мав багато від татарина чи турка, але світле волосся і очі майже приховували цю деталь зовнішності.

— Я готовий говорити, — раптом мовив Гена, — що тебе цікавить?

— По-перше, кинджал. Де він?

— Я вважав, що він у цього бовдура, — Геннадій вказав головою на мене. — У малиновому мішку, що був при мені, коли я сидів у машині…

Ларс не змінив вираз обличчя, але я просто нюхом чуяв, як він весь перетворився на купу злості.

— Ти брешеш, як собака, Гено. А якщо собака псує мені настрій, знаєш, що з ним роблять?

Гена, на диво, не боявся Ларса, чи, принаймні, добре приховував свій страх.

— Якщо ви не знайшли його у сумці, то значить, ніж все ще у дівки.

— А де вона?

— Це ти мене питаєш? Ти цього бовдура спитай — він їй допомагав, а не я,, але будь обережний — малий