Читати книгу - "Лялька"

— Вчора був гарний вечір, — сказав Едмундс, знизавши плечима.

— Не для Віджая Рана.

Готовий слухати, Едмундс сів.

— Він…?

— І не для жінки, котру ми впродовж років називали Елізабет Тейт. І не для Вульфа.

— З Вульфом усе гаразд? Що трапилося?

Бакстер ввела Едмундса в курс останніх подій минулої ночі й розповіла, як уранці у мішку знайшли молоду жінку.

— Сумка у криміналістів, однак, коли туди дісталася команда швидкої допомоги, вони знайшли ось це — висіло в неї на нозі.

Бакстер передала Едмундсу маленький пакетик для речових доказів, в якому була бирка, із тих, що чіпляють у морзі.

— «Кому: детективу Вульфу» — прочитав Едмундс. — Він уже знає?

— Ні, — відповіла Бакстер. — Вульф і Фінлі всю ніч провели на ногах. На решту дня їх відпустили.

***

Годиною пізніше поліціянтка провела шоковану жінку через метушливий офіс. Ще й досі перемазану брудом, її привезли прямо з лікарні. На обличчі й руках виднілися порізи, а скуйовджене волосся було всіх відтінків від висвітленого до чорного. Її лякав кожен раптовий шум чи новий голос.

До відділку вже дійшли новини, що особу жінки встановили. Це була Ґеорґіна Тейт, донька Елізабет. З’ясувалося, що її не було на роботі впродовж двох днів, а потім їм зателефонувала її мати, пояснивши відсутність доньки особистими проблемами. Жодних заяв про зникнення. Навіть із такої уривчастої інформації було неважко скласти докупи, що трапилося насправді, й Бакстер стало не по собі від того, як просто схилити до вбивства жінку, яка для неї завжди була сильною, винахідливою та мала непохитну мораль.

— Вона ще не знає, — похмуро сказала Бакстер, коли Ґеорґіну Тейт провели до відремонтованої кімнати для допитів.

— Про матір? — запитав Едмундс.

— Не схоже, що вона зараз готова почути це, правда?

Бакстер почала збирати речі.

— Ми кудись їдемо?

— Ми — ні, — сказала Бакстер. — Я. Бо якщо Вульфа та Фінлі відпустили, здогадайся, кого залишили розгрібати усе їхнє лайно на додачу до мого власного? Хто там номер чотири у списку?

— Ендрю Форд, охоронець, — сказав Едмундс, трохи здивований, що Бакстер знадобилося запитати.

— Цілковитий придурок. Затятий п’яниця. Минулої ночі спромігся вибити зуба поліціянтці, коли вона намагалася не дати йому перетворити квартиру на смітник.

— Я з тобою.

— Сама впораюся. Потім у мене зустріч із Джаредом Ґарландом, журналістом, який має померти за… — Бакстер порахувала на пальцях, — … три дні. Він вирішив провести свій останній тиждень розповідаючи, якими безпорадними ми є і як то воно бути наступною жертвою серійного вбивці. Мене попросили «втихомирити» та «заспокоїти» його.

— Тебе? — скептично запитав Едмундс.

На щастя, Бакстер сприйняла таку недовіру за комплімент.

— Тоді що робити мені?

— З’ясуй, чи пам’ятає Ґеорґіна Тейт щось корисне. Копай далі з перснем, нам потрібно знати, для кого його виготовили. Дізнайся, чи медична експертиза не виявила нічого нового для нас, і дістань телефон Елізабет Тейт, щойно його оглянуть криміналісти.

Бакстер вийшла з офіса, і Едмундс зрозумів, що навіть не сказав їй про лак для нігтів. Він поставив на стіл маленьку пляшечку, відчуваючи себе останнім дурнем за те, що так захопився своїм дріб’язковим розслідуванням, тим часом як Вульф переслідував вимушену вбивцю у Сауттолі, до офіса привезли викрадену жінку, а з кримінальною елітою розмовляли по телефону. Звісно ж, це було жахливо, однак він мусив визнати, що трохи заздрив.

***

— Прекрасно, — захоплено засміявся Елайджа, коли на екрані на стіні конференц-зали з’явилася фотографія, яку він щойно придбав за дві тисячі фунтів. — І я справді маю на увазі прекрасно.

Андреа затисла рота рукою і була вдячна, що ніхто інший у затемненій кімнаті не міг бачити сліз, які стікали в неї по щоках. Фотографія була якою завгодно, але точно не прекрасною. Насправді, це була, мабуть, найсумніша річ, яку вона коли-небудь бачила: чорно-біла фотографія, на якій, освітлений лише вуличним ліхтарем, під мерехтливим дощем, навколішки сидів Вульф, а увімкнені автомобільні фари відбивалися у вітринах магазину, неначе сценічні прожектори. За все їхнє подружнє життя Андреа лише двічі чи тричі бачила, як Вульф плакав, і кожного разу це розбивало їй серце.

Цього разу було значно гірше.

Він сидів на затопленій дорозі біля понівеченого тіла старшої жінки, усе ще обережно тримаючи її закривавлену руку, і з виразом цілковитої поразки на обличчі дивився в нікуди. Це зламало його.

Андреа глянула на обличчя своїх колег: вони усміхалися, аплодували, сміялися. Вона відчувала, що тремтить від гніву й відрази. Тієї миті вона зневажала кожного з них, думаючи про те, чи виглядала б і вона такою захопленою, якби не кохала колись цього чоловіка на фото. Думка, що могла б, стурбувала її.

— Кого збили? — запитав у присутніх Елайджа, однак ті лише похитали головами й знизали плечима. — Андреа?

Андреа зосередилася на образі, намагаючись приховати від інших очі.

— Звідки мені знати, хто та нещасна пані?

— Здається, вона була близькою твоєму колишньому чоловікові, — сказав Елайджа.

— Можливо, й занадто близькою, — вигукнув лисіючий продюсер у кутку, щоб розважити всіх інших.

— Подумав, що ти могла б упізнати її, — закінчив Елайджа.

— Ні, — якомога привітніше промовила Андреа, хоча кілька людей все одно обмінялися здивованими поглядами.

— Не має значення. Це в будь-якому випадку сенсація, — сказав Елайджа, не помітивши її тону. — Ми покажемо фотографію, а таймер відраховуватиме години, які залишилися в Рана, чи як там його. А тим часом пошукаємо щось на нього, і тоді знову повернемося до фото задля припущень і вигадок.

Усі присутні, окрім Андреа, захихотіли.

— Хто ця жінка? Чому головний детектив у справі «Ляльки» на місці автомобільної аварії, замість того, щоб шукати наступну жертву? Чи це якось пов’язано з убивствами? Усе, як завжди. Гаразд, до роботи.

Андреа підвелася першою і вийшла з кімнати. Вона сама не знала напевне, чи збиралася йти в гримерку, чи попрямувати просто до виходу. Андреа розуміла лише те, що відчайдушно хотіла побачити Вульфа.

***

Сіммонс розглядав величезний колаж «Ляльки» в конференц-залі. Одягнений у повний комплект уніформи, він виглядав бездоганно, хіба лише не зміг відполірувати глибоку подряпину на правому черевикові. Він пошкодив там шкіру, коли несамовито лупцював металеву шафку у своєму кабінеті за хвилину після того,