Читати книгу - "Лялька"

Десь здалеку наближалися блакитні вогні, однак Вульф не рухався, дослухаючись, як убивця слухає його. Вульф хотів пригрозити йому, налякати, якимось чином спровокувати на реакцію, однак знав, що ніколи не зможе висловити чисту лють і ненависть, яку відчував тієї миті. Замість цього він продовжував слухати, ігноруючи шум подій, що розвивалися навколо. Він не знав, чому уповільнив своє дихання, щоб воно збігалося з диханням убивці, однак відразу ж після цього на іншому кінці лінії почулося гучне клацання і дзвінок обірвався.

Розділ 13

Середа, 2 липня, 2014 [5.43]

Карен Голмс схвильовано чекала наступного повідомлення про ситуацію на дорогах. Перед цими ранніми підйомами вона завжди не надто добре спала, а тут ще й упродовж ночі кілька разів прокидалася від сильної грози. У темряві вона вийшла зі свого літнього будиночка в Ґлочестері й побачила, що її контейнер для сміття лежить посеред дороги, а одну із секцій огорожі схилено на дверцята сусідського авто. Вона якомога тихіше підняла важку дерев’яну секцію та поставила на місце і молилася, щоб її неприязний сусід не помітив нових подряпин на капоті.

Карен ненавиділа ці щомісячні поїздки до столичних головних офісів. Усі її колеги скаржилися на значні витрати на готелі та харчування, однак у Карен не було нікого, кого б вона могла так часто просити приглянути за своїми собаками, а їхній добробут був для неї найголовнішим.

Поїздки до Лондона були для Карен нестерпно напруженими, й жінка сподівалася дістатися до офісів щонайпізніше о 6.30, навіть попри те, що до 10 ранку зустрічей у її розкладі не було. Незважаючи на десятки візитів, у лондонських офісах вона ні з ким близько знайома не була, а тому почувалася ніяково, коли приїжджала зарано. На щастя, трохи далі вулицею вона знайшла «McDonald’s» і там змогла впродовж кількох годин почитати книжку.

На шосе вже починав з’являтися потік транспорту, і, на перший погляд, безкінечне обмеження середньої швидкості сповільнило її, бо милю[18] за милею дорогу захищали пластикові конуси, які надокучливо нагадували, що колись, у найближчому майбутньому, тут, можливо, розпочнуться якісь роботи.

Карен поглянула вниз, щоб покрутити радіо, надумавши собі, що пропустила повідомлення, а коли знову підняла погляд на дорогу, то помітила між сталевими загородженнями центральної роздільної смуги велику чорну сумку. Щось у її формі та розмірі здалося жінці доволі незвичним. Жінка готова була заприсягнутися, що тієї миті, коли проїжджала повз сумку на швидкості у сорок дев’ять миль на годину, бачила, як вона ворухнулася. Глянувши у дзеркало заднього огляду, їй вдалося розгледіти лише салон «ауді», водій якого несподівано вирішив прискоритися, майже впритул наблизившись до її бампера, а потім обігнав її на швидкості в дев’яносто миль на годину: надто багатий, або надто тупий, аби зважати на камери спостереження для контролю за швидкістю.

Вона продовжувала їхати вздовж шосе, помітивши, що за дві милі було перехрестя. Жінка не мала часу зупинятися, навіть якби була впевнена, що бачила щось, а це було не так. Вочевидь, сумку туди занесло сильним вітром, а її авто, коли проїжджало мимо, зрушило її. Проте Карен усе одно не могла позбутися відчуття, що всередині немовби щось було, і це те щось таки ворухнулося.

Обох її бультер’єрів урятували. Їх знайшли разом, залишених помирати у мішку. Від цієї думки жінку завжди починало нудити. Коли Карен виїхала із зони проведення дорожніх робіт, повз неї на швидкості більше сотні миль на годину промчало «БМВ», і Карен була впевнена, що якщо в тій сумці й було щось живе, то це ненадовго.

Вона різко вивернула кермо, і її старенька «Фієста» жахливо завібрувала, перетинаючи запобіжні смуги, а потім виїхала на слизьку дорогу. Якщо вона повернеться, щоб перевірити, то затримається лише на п’ятнадцять хвилин. Вона зробила коло об’їзним шляхом і знову виїхала на шосе у зворотному напрямку.

На одноманітній дорозі було важко згадати, як далеко лежала та сумка, тож, коли Карен здалося, що вона вже близько, жінка скинула швидкість. Помітивши її попереду, вона ввімкнула аварійні вогні, з’їхала на узбіччя й зупинилася. Упродовж хвилини Карен спостерігала за сумкою, відчуваючи себе повною дурепою, і розізлилася на саму себе, бо та залишалася абсолютно нерухомою, аж доки не ворухнулася, коли проїжджало наступне авто. Жінка увімкнула правий покажчик повороту і вже хотіла було повернутися на внутрішню смугу, коли сумка раптом нахилилася вперед.

Поки Карен чекала нагоди, щоб вийти з авто, перетнути три смуги й перелізти загорожу, серце їй у грудях шалено тріпотіло. Вона відчувала потоки повітря від авто, що проїжджали лише в кількох метрах від неї, оббризкуючи її брудом і маслянистою водою. Жінка присіла біля сумки, однак вагалася.

— Тільки не змії. Будь ласка, тільки не змії, — прошепотіла вона собі під ніс.

Коли Карен заговорила, щось у сумці знову зумисне ворухнулося до неї, і жінці здалося, що вона почула скигління. Вона обережно підчепила тонкий матеріал і розірвала з одного боку маленьку дірочку. Повільно Карен розривала все більший і більший отвір, непокоячись, але, хай би що там усередині було, воно могло кинутися прямісінько під колеса авто на шосе. Від хвилювання Карен випадково розірвала матеріал аж до половини й налякано відсахнулася, коли на гудроноване шосе висунулася голова з брудним світлим волоссям, і зв’язана жінка з кляпом у роті шалено почала роззиратися довкола. Вона глянула на Карен величезними очима, сповненими благання, і знепритомніла.

***

Повз охорону Нового Скотленд-Ярда Едмундс проходив, мов на крилах. Він мав бути вдома вчасно, щоб повести Тіа до ресторану, як вибачення за попередній вечір. Вони обоє причепурилися й на кілька годин радо прикинулися, що така розкіш для них є звичною справою. Вони насолодилися трьома стравами, а Едмундс навіть замовив стейк. Ілюзію зруйнувала лише запальна офіціантка, яка через увесь ресторан крикнула своєму керівнику, що й гадки не мала, як провести через касу ваучер із клубної картки «Теско».

Едмундс був у піднесеному настрої ще й тому, що нарешті знайшов потрібний лак для нігтів. Він не був упевнений, як ця інформація могла допомогти, хіба що це міг бути важливий крок для встановлення особи власниці правої жіночої руки «Ляльки». Він зайшов до офіса й побачив, що Бакстер уже сиділа за своїм столом. Навіть із протилежного кінця кімнати він міг сказати напевне, що в неї паскудний настрій.

— Доброго ранку, — життєрадісно спробував Едмундс.