Читати книгу - "Лялька"

Відспівування мера Тернбла мало відбутися о першій годині дня у церкві Святої Маргарити на території Вестмінстерського абатства. Щойно побачивши тіло, його родина попросила про закритий похорон. Перед цим у Сіммонса була запланована прес-конференція, щоб офіційно підтвердити смерть Віджая Рана та Елізабет Тейт. Поки піар-команда сперечалася між собою стосовно того, як найкраще «повернути ситуацію собі на користь», він намагався тримати себе в руках.

Сіммонс бачив, як Ґеорґіну Тейт вивели з кімнати для допитів, куди він ще не набрався хоробрості зайти, й не був упевнений, що колись йому це вдасться. Він ніколи не зміг би забути обпечене, укрите пухирями, обличчя і ще досі відчував запах горілої плоті, щоразу, коли поверталися неприємні спогади.

— Гаразд, а якщо так: зосередимося на тому, що ми змогли зупинити цю Тейт, — запропонував довгов’язий молодий чоловік, який у порівнянні з Сіммонсом виглядав п’ятнадцятирічним. — На вулицях тепер на одного вбивцю менше, хіба не так?

Сіммонс повільно повернувся обличчям до команди із трьох осіб, озброєної картами та графіками, а яскраво виділені рубрики ранкових газет радше нагадували токсичні відходи, хоча власне так і було. Він хотів щось промовити, але з помітною відразою лише похитав головою і вийшов з кімнати.

Розділ 14

Середа, 2 липня, 2014 [11.35]

Щоб дістатися до Тауер Гіл, Бакстер скористалася Окружною лінією метро, а потім вирушила від станції, неохоче дотримуючись туманних вказівок Ґарланда. Тримаючись так, щоб Лондонський Тауер був завжди зліва, вона вийшла на переповнену головну вулицю. І чому б їм не зустрітися в нього вдома (де він і мав перебувати під захистом поліції) чи в редакції неподалік?

Несподіване рішення: аморальний провокатор, журналіст самвидаву попросив зустрітися з ним у церкві. Бакстер навіть спало на думку, а чи раптом у свої останні дні Ґарланд не навернувся до релігії, як це часто бувало. Якби вона й вірила у щось, то була впевнена, що вважала б такі нахабні прохання про явлення божественної сутності трохи образливими.

Темні хмари над головою почали розходитися, дозволяючи сонцю хоча б упродовж кількох хвилин зігрівати місто. Пройшовши пішки десять хвилин, вона побачила високу церковну башту і перейшла на інший бік вулиці. Коли вона дійшла до рогу, яскраве тремтливе сонячне проміння осяяло її, і в Бакстер від здивування відвисла щелепа.

Високо над зруйнованими стінами вимальовувалася старовинна башта церкви Святого Данстана. На химерному даху та зі склепінчастих вікон попроростали тремтливі дерева з густим віттям, а в’юнкі рослини поплелися по стінах і з іншого боку спадали щільним полотном, відкидаючи незвичайні тіні на внутрішні сади. Це видовище наче висмикнули з дитячої казки: таємничий ліс посеред міста, схований від неозброєного ока, непомітний із гнітючих офісних будівель, розташованих до нього тильним боком.

Бакстер зайшла крізь металеві ворота, ступила у зруйновану церкву і пройшла за невеличким струмком, який звивався попід величезною аркою, обплетеною товстою виноградною лозою, до вимощеного дворика, збудованого навколо маленького фонтана. Двоє людей намагалися сфотографуватися, а огрядна жінка годувала голубів. Бакстер пройшла до самотнього чоловіка, який мовчки сидів у віддаленому кутку.

— Джаред Ґарланд? — запитала вона.

Чоловік здивовано глянув на неї. Він був того ж віку, що й Бакстер, убраний у приталену сорочку із закоченими рукавами, відносно привабливий, із гарно виголеним обличчям та надміру зачесаним волоссям.

— Що ж, сьогоднішній день став значно кращим, — сказав він із сильним істендським акцентом. — Сідай.

Коли він поплескав по вільному місці справа від себе, Бакстер сіла зліва. Це змусило Ґарланда широко посміхнутися.

— Чи не міг би ти стерти цю дурнувату посмішку з обличчя й пояснити, чому ми не могли зустрітися в редакції? — випалила Бакстер.

— Журналісти не дуже люблять, коли детективи нишпорять поблизу їхніх редакцій, якщо можуть цьому завадити. А чому ми не зустрілись у твоєму офісі?

— Тому що детективам не дуже подобаються зарозумілі, проблемні, безпринципні журналісти… — вона опустила обличчя, зневажливо фиркнувши, — … з жахливим лосьйоном після гоління, які нишпорять у їхніх офісах. Крапка.

— Виходить, ти читала мою колонку?

— Не із власної волі.

— Мені дуже приємно.

— Не варто.

— То що думаєш?

— Що там було про те, щоб не кусати?.. — Бакстер замовкла на півслові.

— Не кусай руку, яка тебе годує.

— Ні, не так. Ось воно: не кусай руку, яка є єдиним захистом, що відгороджує тебе від плодовитого, безжального, геніального серійного вбивці.

Цього разу на хлоп’ячому обличчі Ґарланда з’явилася самовдоволена посмішка.

— Знаєш, а я вже почав працювати над сьогоднішньою статтею. Розпочну з поздоровлення столичної поліції зі ще одним успішним виконанням.

Бакстер замислилася над тим, скільки проблем створить собі, якщо вдарить чоловіка, якого мала б захищати.

— Однак це не зовсім правда, адже так? Ви ж перевершили самі себе. Детектив Вульф здобув вам два очки за раз!

Бакстер не відповіла й роззиралася навколо. Ґарланду, напевно, здалося, що він зачепив її за живе. Насправді ж, вона просто перевіряла, чи є поруч свідки, на той випадок, якщо втратить над собою контроль.

Поки вони розмовляли, сонце сховалося за хмарою і затінений таємничий сад став ще зловіснішим. Несподівано образ дому Господнього розколовся на частини, залишаючи всередині неспокійне відчуття: міцні стіни осипалися під змієподібними пагонами рослин, які шматок за шматком тягли їх у землю — переконливий доказ того, що у цьому, забутому Богом, місці не залишилося нікого, хто б переймався тим, щоб його зберегти.

Повністю зруйнувавши для себе чарівність щойно віднайденого місця для пікніка, Бакстер розвернулася до Ґарланда й помітила верхівку тонкої чорної коробочки, що визирала з-під коміра його сорочки.

— Ах ти ж негідник, — сказала Бакстер, вихопивши в нього з кишені міні-записувач.

На ньому блимав червоний вогник запису.

— Гей, ти не можеш…

Бакстер розтрощила його на вимощеній бруківці, ще й притоптала підбором, щоб уже напевне.

— Припускаю, що заслужив це, — з несподіваною люб’язністю визнав Ґарланд.

— Послухай, ось як усе буде: біля твого будинку чергують двоє поліціянтів. Використай їх. Завтра Вульф уже буде на зв’язку…

— Я не хочу Вульфа. Я хочу тебе.

— Не варіант.

— Послухай, детективе, ось як все буде: я не в’язень. Мене не заарештували. Столична поліція не може мене