Читати книгу - "Характерник"

— Наче хто навів їх на Солончуків, — мовила мати. — Підказав, що там живе вродливиця самоцвітна. Бо, я ж кажу, не в’язали більше нікого, стріх не палили, як вони завжди це роблять, а тільки вкрали Христусю…

Мати ще всього не доказала — Кирик уже був на коні. Хотіла вхопити його за стремено, та де там! Тільки перехрестила услід.

Солончук, сіроокий, як його дочка, змалілий від горя, бачив усе зоддалік і, затинаючись, розповів трохи більше. Пораючись біля хати, він почув крик Христусі, побіг у леваду, та бусурмени вже розвернули своїх бакеманів[38] у поле. Їх було кільканадцятеро, всі на щупленьких мишастих конях, у легких сорочках, без кожухів, у шкіряних шапках. Лише один серед них був не чоловік, а верста, одоробло що вшир, що завдовжки, і гарцював він на високорослому огирі червоної масті. Цей здоровань тримав зв’язану Христусю поперед себе, коли вони збили куряву в бік Залісся.

Кирик подався в леваду. Тут, біля коноплища, добре було видно відбитки копит, і він швидко розгледів сліди дванадцяти коней. Лише один із них був підкований. Гервасій теж принюхався до виїмок у траві і, скинувши головою, форкнув: він готовий. Кирик торкнув його острогами — Гервасій риссю пішов на Залісся.

Сліди сорока восьми копит рівно вели на полудне, ніби наїзники пустили коней за нюрнберзьким квадрантом[39]. Кирик, поглянувши на сонце, що хилилося до обрію, прикинув, що вони вже від’їхали верстов на вісімдесят, якщо не робили тривалих стоянок.

За лісочком блиснуло коліно Гірського Тікича, Кирик його переплив, стоячи на сідлі, зупинив Гервасія і приглянувся до трави у березі. Ні, людолови навіть не намагалися плутати сліди водою; вибравшись на берег, вони помчали прямісінько на Дике Поле. Так було й на Синій Воді, за якою стояла ще висока, не випалена сонцем трава, і в ній навіть здалеку було видно широкий прослідок, вибитий копитами.

Далі вони чомусь завернули вбік на драглистий мочар — там кінська нога грузла майже по коліно, зате болото затягувало сліди. За гниловоддям червоніли в призахідному сонці густі зарості верболозу, за ними темнів вільшаник.

Перейшовши болото, Гервасій відчув під копитами піщану твердь. У ніздрі йому вдарив такий ядучий запах кінської сечі, що теж закортіло випустити воду, якої він нажлуктився, перепливаючи Гірський Тікич. Кирик так поспішав, що забув про нужду свого товариша й жодного разу не зупинився. Гервасій не любив робити це на ходу, він був чемним охайним конем.

Невдовзі Кирик зрозумів, чому ординці заїздили через болото в гущавину. Тут вони залишали у сховку запасних коней, бо завжди брали в далеку дорогу по два-три скакуни, щоб, коли один вхоркається, пересісти на свіжого. Витоптана у вільшині місцина, обгризене гілля, клубки кізяків показували на те, що тут довший час стояв табунець прив’язаних бакеманів. Самі ж верхівці спочивали недовго, багаття не розпалювали, об’їдених кісток не лишили. Пересіли на бадьоріших коней, а стомлених повели на поводах за собою. Рушили знов на полудне, як за квадрантом, і Гервасій, випорожнивши міхура, теж пішов веселіше, ніби спочивав у вільшанику цілу ніч.

За лісистим острівцем і болотом знов розлягався степ, сліди у траві були ще видніші, бо їх тепер топтало удвічі більше коней. Навіть коли споночіло, Кирик з Гервасієм бачили столочений прослідок; якщо по правді, то Гервасій бачив його навіть краще за Кирика, він копитами чув уторований бакеманами путівець, легко вгадував, де вони мчали галопом, де тюпки, а де йшли повільною ступою чи пристоювали на короткий передих.

Зоряним небом услід за Кириком котилося колесо повного місяця, присвічуючи дорогу, але ще більше йому годили хмари, які час від часу застували повню, бо тоді й вершника не так далеко було видно в степу. Високо вгорі посеред неба слався Чумацький Шлях, і Кирик подумав, що тепер татарам не потрібен навіть нюрнберзький квадрант — ця дорога, густо посипана сіллю, вела прямісінько в Крим.

Іноді він зупинявся, наслухаючи ніч, що дрібно тремтіла від стрекоту цвіркунів і дзумріння коників. Тут під кожною травинкою і бадилиною ховалася якась невсипуща комаха, що ткала свою пісеньку крильцями, а не голосом, і в повітрі безугавно стояв кришталевий подзвін.

За пів версти до Мокрого Омельника, коли було вже далеко за північ, Гервасій притишив крок, а потім зупинився й, роздуваючи ніздрі, тривожно сапнув повітря. Кирик дістав із тороків повстяні накопитники, взув у них Гервасія, й він пішов далі тихою, як у рисі, ходою. Але сажнів за триста зупинився знову. Кирик його зрозумів: скочив з коня, торкнувся руків’я ножа, притороченого до поясини поруч з короткою шаблею у шкіряних піхвах. Щось шепнувши Гервасію на вухо, він залишив його і тихо пішов у бік річки.

Ще здалеку побачив у березі табун коней. Стриножені, вони неквапом скубли траву. Отже, татари облюбували собі місцину для короткої ночівлі на березі Мокрого Омельника — біля води. Кирик по-пластунському підкрався ближче. А он і він — чатовий. За його спиною темніли верби, і десь там… була Христуся. Обігнувши на животі півколо, Кирик ліг горілиць за кільканадцять кроків від чатового. Місяць-повня здмухнув із себе хмару, ясніше освітив татарина в шкіряній гостроверхій шапці, легкій сорочині й рудих нанкових шароварах. Він те й робив, що смішно ляскав себе по щоках, відганяючи комарів. Чи боровся зі сном?

— Минда кель[40], — тихо покликав його Кирик не своїм, гортанним голосом.

Бусурмен повернув до нього лице з ріденькими ховрашиними вусами й слухняно підійшов до Кирика. Ще й нагнувся, щоб краще розгледіти, хто його кличе, але не встиг — під ту мить залізні лещата вхопили його за горлянку й вона хруснула, як суха очеретина.

Щоб далі було веселіше, Кирик заткнув свою шапку за пояс і зодягнув шкуратяну. Вона була замала на його голову, та, затріщавши у швах, якось налізла. Кирик зігнувся в колінах, прибравши зросту чатового, що заснув мертвим сном, і тихо пішов до вербняка, дивуючись, чого ці сплюхи виставили одного стійчика, якщо їх мусило бути щонайменше двоє. Ага, он же і другий, все правильно. Стійчик сидів на круглому камені-валуні, впустивши голову на груди, й безсоромно похропував. Кирик легенько плеснув його по плечі: прокидайся, азіз достум[41], бо й не знатимеш, який дідько тебе