Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Тринадцятого листопада 1918 р. одразу після підписання Комп’єнського перемир’я, яким завершувалася Перша світова війна, більшовицька Росія в односторонньому порядку відмовилася від своїх зобов’язань відповідно до Берестейської мирної угоди щодо України і розпочала військові дії проти Української Держави. Напередодні родини російських дипломатів, які залишалися в Києві, були заарештовані. Як свідчить телеграма заступника міністра закордонних справ Української Держави О. Палтова українським консулам у Петрограді й Москві, це дало змогу гетьманському уряду досягнути домовленості про обмін дипломатичних осіб обох сторін та їхніх сімей. Представники радянської влади змушені були виділити окремі потяги для українських дипломатів. Обмін відбувся на прикордонній станції Могилів 10 листопада 1918 р. Згідно з цим же розпорядженням охорона прав українських підданих у РСФРР передавалася шведському консулу в Петрограді, про що були оповіщені відповідні установи в Росії182.

Гетьманський уряд успадкував чимало проблем забезпечення зовнішньополітичних інтересів України, які не зуміла розв’язати Центральна Рада. Серед них слід згадати т. зв. бессарабське питання і проблему належності Криму до України. Політики УНР були нездатними захистити інтереси українського населення в Бессарабії і водночас фактично відмовилися від Кримського півострова. Варто згадати, що Українська Центральна Рада лише через місяць після створення в липні 1917 р. верховного органу управління Бессарабією — «Сфатул Церію» («Ради краю») вперше звернулася до проблеми українців, які мешкали в Бессарабії, на засіданні Комітету УЦР. Причому сформувалося два принципово відмінних підходи до оцінки бессарабського питання. Зокрема, ішлося про повіти, заселені українцями, які хотіли б бути приєднаними до України. Натомість інша позиція полягала в тому, що «Центральна Рада не мала на меті включать до України чужі області, а в тім і Бессарабію»183. Більшість членів комітету підтримала останню позицію і зобов’язала Генеральний Секретаріат оголосити, що Центральна Рада не має «наміру включати Бессарабію до України». Як зазначає сучасний український дослідник дипломатичних стосунків України з державами, що постали на теренах колишньої Російської імперії, В. Матвієнко, «показова принциповість Центральної Ради у даному випадку завдала шкоди конкретній постановці питання про самовизначення українського населення Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів, де воно становило від 1/3 до 3/4 усіх мешканців»184.

Після проголошення 2 грудня 1917 р. «Сфатул Церієм» Бессарабії Молдовською Народною Республікою (МНР), що «входить, як рівноправний член, до складу єдиної Російської Федеративної Демократичної Республіки», а себе — її «верховною владою», Українська Центральна Рада привітала проголошення МНР і навіть відклала до Установчих зборів розв’язання питання про майбутній статус при­дунайських повітів, Хотинщини і Лівобережжя Дністра185.

167

Там само.

168

Там само.

169

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 333.

170

Соловйова В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917—1921 рр. — К. —Донецьк, 2006. — С. 107.

171

Нова Рада. — 1918. — 17 серпня.

172

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн.1. — С. 334.

173

Там само.

174

Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. // Україна крізь віки. — Т.10. — К., 1999. — С. 132.

175

Дорошенко Д. Історія України. — Т.ІІ. — С. 121.

176

Мирні переговори між Українською Державою та РСФСР 1918 р. — С. 341—343.

177

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 130.

178

Соловйова В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917—1921 рр. — К. —Донецьк, 2006. — С. 109.

179

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 335.

180

Соловйова В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917—1921 рр. — К. —Донецьк, 2006. — С. 110.

181

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 127.

182

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 336.

183

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: у 2 т. — К., 1997. — Т. 1. — С. 193.

184

Матвієнко В. Українська дипломатія 1917—1921 рр. на теренах постімперської Росії. — К., 2002. — С. 24—25.

185

Там само. — С. 25—26.

Будинок генерал-губернаторів Південно-Західного краю, у якому 1918 р. розміщувалася резиденція Гетьмана П. Скоропадського

Перед загрозою більшовицької окупації уряд Молдавії змушений був звернутися по військову допомогу до Румунії. Остання запровадила режим інформаційної блокади на кордоні з УНР, піддавши репресіям усіх, хто був за приєднання до України. Третього березня 1918 р., після визволення Києва від більшовицьких військ, голова Ради Народних Міністрів УНР В. Голубович звернувся до урядів Центральних держав і Румунії з нотою, у якій наголошено, що «зміна бувшої румунсько-російської границі, особливо в її північній і полудневій частинах, глибоко порушує політичні і економічні інтереси УНР». У зв’язку з цим український уряд наполягав на участі своїх представників у роботі Бухарестської мирної конференції та розв’язанні бессарабського питання186. На фоні всіх вище зазначених подій прихильники об’єднання з Румунією провели через «Сфатул Церій» рішення про приєднання Бессарабії до королівства. Отже, український провід фактично втратив зручний час для реалізації бессарабського питання, оскільки «якби делегація Центральної Ради з цих позицій рішуче піднесла бессарабське питання на Брестських мирних переговорах із Центральними державами, чи Київ енергійніше наполіг на своїй участі у Бухарестській мирній конференції, справи обернулися б на користь УНР»187. Лише 16 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів ухвалила призначення головою мирної делегації до Румунії члена ЦК УПСР, колишнього керівника української делегації на Брестських переговорах, щойно призначеного послом УНР до Німеччини, О. Севрюка. Він відбув до Бухареста лише 24 березня188.

Дев’ятого квітня 1918 р. «Сфатул Церій» ухвалив рішення, що «МНР (Бессарабія) в її кордонах між Прутом, Дністром, Дунаєм, Чорним морем і старими кордонами з Австрією... назавжди возз’єднується зі своєю матір’ю-Румунією»189. П’ятого квітня 1918 р. до Бухареста як дипломатичний представник УНР виїхав М. Галаган із завданням подати ноту протесту проти насильницького приєднання Бессарабії до Румунії, розв’язати питання про повернення Україні військового майна (цінністю в декілька мільйонів карбованців), незаконно захоп­леного Румунією, і одночасно проведення переговорів із румунським урядом про визнання ним незалежності УНР190. Позитивного результату його місія не досягла, румунський уряд відхилив вимоги проводу УНР стосовно Бессарабії і не поспішав з дипломатичним визнанням незалежної України. Центральна Рада так і не спромоглася на більш-менш резонансну міжнародну акцію в обороні українських національних інтересів у Бессарабії, хоча Мала рада й доручала «уряду звернутися до Румунії й Центральних держав з нотою-протестом проти... системи утисків і насильств над населяючими Бессарабію національностями»191. Українська резолюція у формі «Заяви румунському урядові» за підписами В. Голубовича і М. Любинського була негайно передана до Бухареста. Двадцятого квітня 1918 р. уряд Румунії відповів Україні нотою, яка надійшла після гетьманського перевороту. У документі румунський уряд рішуче відхилив усі закиди Центральної Ради та уряду УНР, довівши цілковиту невдачу їхньої політики в розв’язанні питання Бессарабії.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський почав чітко обстоювати національні інтереси України, намагаючись увести до складу Української Держави низку українських етнічних територій. Офіційно проводячи вичікувальну тактику щодо можливого об’єднання з Кримом і Кубанню, гетьманський уряд надавав значну військову допомогу