Читати книгу - "Кінь Перуна"

Однак заспокійливі думки залишалися собі думками, а Юхим мучився, гриз кулаки, скрипів зубами. Спав з обличчя, змарнів на добрий пуд. І, бачачи його вічно насуплене, похмуре обличчя, сусідки зашепотілися про якусь внутрішню хворобу, що потай мордує багатія...

І ось, нарешті, Юхим дочекався нагоди розквитатися з кривдником.

Сьогодні звечора випав на замерзлу землю перший сніг. Він ліг легкою, непевною скатертиною, ладен розтанути від першого ж теплого дотику чи найслабшого сонячного усміху, але сліди відбивав чітко і зберігав довго. Досить чітко і досить довго, аби допомогти ревнивому чоловікові. Руженка ж і не подумала про це... А може, надто певна була себе та чоловікової покірності? Зрештою, уміння плутати сліди на снігу не входило до арсеналу її хитрощів. Жінка ж бо все-таки, а не лисиця... От і попалася.

Про все це Юхим устиг подумати, перш ніж Найда вистрибнув з оборогу на землю і ступив крок уперед. Того й розсміявся несподівано. Бо, як з’ясувалося, Руженка дарувала свої пестощі тому, від кого він, власне, і намагався її відібрати. Потай, крадькома, як злодій, а все ж, клятий безбатченко, зумів вихопити у нього з-під носа свій шмат здобичі.

Сміх і для Найди виявився цілковитою несподіванкою. Вибираючись назовні, він сподівався доброго прочухана. Бо хоч вважав Руженку своєю, розумів, що перед Богом і людьми вона належить Юхимові. Адже у церкві сама відповіла на запитання священика: «Так!». І того вже не змінити вовік. Але усвідомлення цього тримав далеко осторонь і ніколи не згадував про нього. Навпаки, робив вигляд, що все розпочалося у їхньому житті лише цієї осені.

Ночі тоді були ще по-літньому теплі, а зорі – чисті й високі...

Він перестрівся з Руженкою біля запруди. Жартома взяв за руку та так вже й не відпустив. Від дотику тендітної долоньки парубка спершу кинуло в жар, потім у холод, потім знову в жар... Потім... Він по-ведмежому незграбно згорнув її в обійми, побоюючись сердитого окрику або відчайдушного спротиву, але відчув під руками лише податливу пружність дівочого тіла. Побачив у широко розкритих очах щасливу недовіру і невміло, але міцно припав спраглим ротом у її розтулені для поцілунку пухкі уста...

Що діялося з ними далі, не пам’ятало жодне. Перші любощі впіймали їх у свою пастку і випустили, щасливих та переляканих, лише після того, як змінити не можна було нічого. Та вони й не хотіли. Знали, що колись настане розплата. Але легковажно відмахувалися від сумних думок і знову й знову зустрічалися, щоб поринути у солодке забуття.

...Найдужче Найда потерпав за Руженку. Бо для нього – княжого дружинника – в найгіршому разі усе обійшлося б лише побоями. Жорстокими, кривавими, а все-таки не до смерті. Бо вбивство ратника князь Данило не подарував би нікому. І на жодні кривди, на жодні пояснення не звернув би уваги. Своїх воїв князь судив сам і виправдав би без розмов... Тим більше, що тут були деякі пом’якшувальні обставини. (Та й відколи для воїна стало смертним злочином побавитися з чужою жоною?). І лише Руженці довелося б нести на собі весь тягар пліток. А що дівчина вродилася красунею, то був би він надмірним. Бо саме у таких решта жіноцтва вбачає загрозу своєму щастю й ненавидить від усієї душі. Відповідно ж і паплюжить із просто-таки невимовною насолодою.

Що ж до побиття, то над цим Найда навіть не замислювався. За час військової науки доводилося діставати добрячого прочухана не раз і не два. Деколи такого, надто ж на початку, що додому його приносили на руках товариші... Сам не дав би собі ради. Готуючи свою дружину, князь Данило на навчання не шкодував праці й часу. Особливо прискіпувався тисяцький Дмитрій. Той не давав спуску ні в чому й нікому. На його думку, добрий дружинник мав володіти і мечем, і списом, і луком – як ложкою. Навіть вправніше, бо від ложки не залежить життя. А голими руками мав дати собі раду з одним або й двома оружними. Була б воля тисяцького, то примусив би кожного новобранця зійтися у двобої з ведмедем, щоб подивитися, чого він вартий. (Новобранець, себто). А за розтерзаними і не шкодував би, мовляв, самі собі завинили, ліпше боронитися треба було.

Приховуючи від людських очей свої стосунки з Руженкою, Найда навіть мріяв, щоб Юхим напав на нього. Мав би тоді нагоду поквитатися за все. А коли б пощастило, то, мо’, й овдовіла б ненароком його кохана. Бо хоч що там люди думають, а Руженка завше була лише його, Найдина. І саме Юхим украв її першим...

Воїн знав, що дасть раду зброяреві, навіть якщо той припреться на зустріч з усім своїм дурноголовим виводком. Тож, почувши знадвору його голос, Найда навіть зрадів, а коли вистрибнув з оборогу, був уже налаштований битися й убивати. Та несподіваний регіт Юхима настільки збив його з пантелику, що він на мить забув про решту Непийводченків. А тим недоумкам було байдуже до усіляких роздумів, спогадів і реготу. Вони пам’ятали лиш те, що брат довго наказував їм у хаті: бити кожного, з ким він стане до балачки.

Важка ломака свиснула парубка по шиї швидше, ніж Юхим перестав реготати. І не встиг Найда оговтатися, як удари міцних кулаків так і посипалися на нього з усіх боків. Дружинник навіть не міг захищатися, а лише кректав і намагався ковтнути повітря, що після кожного удару в живіт виривалося з його горла з голосним схлипуванням, наче хто роздмухував горнило ковальським міхом. Світ потьмарився парубкові в очах, ноги зробилися м’якими, мов із воску, коліна підігнулися, і Найда важко впав обличчям у замішану чобітьми снігову бовтанку. Певно, незважаючи на можливий княжий гнів, тут би йому й настав кінець, бо, роз’юджені кров’ю, пришелепкуваті Юхимові брати ладні були розтерзати на шматки кого завгодно, бодай і ратника. (Потім, по всьому, що з дурного спитаєш?). Але тут з оборогу вихопилася Руженка.

Бійка закипіла так раптово і хутко, що в жінки навіть не знайшлося часу зодягнутися. Не чуючи більше голосу Найди, вона зрозуміла, що біда, і поспішила на допомогу.

– Стійте, нелюди! Стійте! Схаменіться! Що ж ви робите?! Юхиме!!! – вдалася до хитрощів. – Ви ж княжого дружинника вбиваєте!

Юхим завагався,