Читати книгу - "Кінь Перуна"

розтріскувалися в його мозолястих руках, наче черстві калачі. А безконечні свари поміж князями і боярами, що так дошкуляли усім іншим ремісникам та купцям, обернулися для зброяра золотим струмочком. Бо хоч би хто і з якої причини чи нагоди не виймав меча з піхов, то однаково мусив його спершу в Юхима купити. І навіть прикрий випадок у дитинстві, коли він, наївшись вовчих ягід, мало не вмер, вийшов на краще. Чому так? Ще б пак... Виздоровівши, із примхи богів, Юхим став вовкулакою. І як же він тішився своєю нелюдською силою, спритністю, витривалістю... Насолоджувався кожним відчуттям, недоступним звичайному смертному... Навіть остання немилість Морени не настрашила його, не зіпсувала смаку до життя. Бо ж ішлося лише про людину. А скільки там ще тому байбузові відпущено? Зачекається...

Сумлінно виконуючи наказ Богині, Юхим, проте не відмовляв собі у невеличких приємностях. Оберігав життя Найди, але пакостив йому в дрібницях, як тільки міг. І тішився потай, що завдяки його старанням, парубок ходить з обдертими ліктями та колінами, у синцях і з роз’юшеним носом.

А п’ять літ тому, довідавшись про кохання, яке зародилося між Найдою та Руженкою, заради тої ж таки капості, галицький зброяр Непийвода відразу заслав до дівчини старостів.

Спершу старі Кренделі противилися його домаганням, бо відали, кому пообіцяла своє серце їхня онука. Та хоч як любили, як леліяли вони рано осиротілу дівчинку, врешті-решт, під натиском злиднів не змогли встояти перед блиском золота. Та й то, сказати, давав Непийводченко за наречену стільки дукатів, що можна було на них придбати пару коней, півдюжини корів, ще й на добру одежу залишалося.

Але й Руженка була варта кожної потраченої монети. Що варта, то варта...

Найперше те – що сватався Юхим, маючи за плечима шосту руку літ, а дівчина лише п’ятнадцяту весну зустріла. Проте вже й тоді була вміру висока, довгонога, струнка, мов берізка. Водночас – округла у стегнах, а повні груди так і розпирали пазуху сорочки. Обличчям мила, а пухнасті коси, коли розпускала їх, укутували Руженку геть усю. Наче солом’яний стіжок польову мавку. Як водограй – русалку. За таку юнку можна було й більше викласти. Якщо навіть не долучати сюди ще й насолоду від помсти ворогові. А чи ж піддається підрахунку і вазі золотих монет те несамовите відчуття, коли Юхим, на правах господаря, матиме змогу  пестити у своєму ліжку дику, ще нескорену (а мо’, й покірну, хто зна?) красуню й відати, що в цей же час, десь неподалік корчиться від нестерпних,  пекельних мук Найда?

Та коли б знав Юхим, який клопіт купує на свою голову, то краще жбурнув би той гаманець з дукатами в запруду й доживав би віку самітником.

Сором’язливе дівча, налившись жіночими соками, виявилося жадібним до кохання... А Юхим?! О, Морена знала, чим дошкулити чоловікові! Краще б вона відрубала йому руку чи ногу... Не минало й дня, щоб Юхим не поглядав на гори, очікуючи звідти наказу впитися в горло Найді. От тоді б Руженка отримала все сповна! Певно, з місяць не випускав би її зі своїх обіймів! Або й більше?

...Можливо Юхим і не надумав би нічого з тим одруженням. Знайшов би інший спосіб дошкулити ворогові. (Чи то така проблема?). Але після смерті старенької вже матері дім Непийводченків залишився без господині. Сподіватися ж, що невістку приведе котрийсь із братів, було справою марною та безнадійною. Яка ж захоче вікувати з недоумком? Навіть за багатство... А його, Юхимова вада, була таємна, та й не вічна ж... І він сподівався, що тим часом якось обійдеться. Тілесну втіху замінить щира ніжність, турбота, злагода. Того й брав за себе сміливо хоч і писану красуню, так зате ж – недосвідчене, дурне дівчисько.

І справді, спершу (більше року) Руженка була смирна, бо, пам’ятаючи про своє дівоче кохання, розуміла, що назад вороття нема. Втішалася, дивлячись, як заможно зажили на старість її дід з бабою, і навіть відчувала вдячність до Юхима. Правда, вона й далі уникала шлюбного ложа, але чоловік ні до чого не силував її, то й дівчина поволі звикала. І десь на третій рік стала сприймати усе як належне. Здавалося б, що ще? Живіть... Та доля людська така ж примхлива й незбагненна, як і жіноча вдача.

Минав час. На добрих харчах Руженка ще більше розцвіла, набралася досвіду від язикатих сусідок. Звикла до Юхима настільки, що вже не наїжувалася, коли чоловік пестив її волосся, чи жартома вночі пробував заблукати рукою під сорочку. Навіть навпаки – сама стала шукати зближення. Скоряючись її побажанням, Юхим охоче пускався в ці забави, втішався у душі, що робить ще один крок до найсолодшої помсти. Бідака не помічав, не здогадувався, що з кожною новою, сміливішою ласкою наближається до справжнісінького пекла...

Зрозумівши, що нічого понад осоружні пестощі й поцілунки від чоловіка не дочекається, Руженка спершу тихо плакала в подушку, особливо довгими зимовими ночами. А тоді знову почала цуратися Юхима. Обходячись із ним та його братами, наче з худобою. Себто, годувала, доглядала, але і без крихти тепла, які перепадають вряди-годи від хорошої господині навіть худобі.

А цієї осені, саме під п’яту річницю їхнього шлюбу, зробилося геть нестерпно... Руженка несподівано розцвіла, мов та квітка, що нею її нарекли. Стала лагідною, привітною. Усе робила з посмішкою, з піснею, але не рідше, ніж двічі на тиждень, зникала з хати увечері й поверталася додому пізнім ранком. Змордована, безсила, але щаслива. А очі її випромінювали таку радість, що Юхимові хотілося піти та й утопитися.

Не допомогали ні прохання, ні прокльони. А на погрозу взяти за коси та добре відшмагати віжками – Руженка відказала з погордою:

– Чи ж я тебе проганяю зі шлюбного ложа? Сам не хочеш... Ну, то й не заважай.

Сказано було настільки твердо і по-жіночому жорстоко, що Юхим так і завмер з піднятою рукою. А тоді зсутулився-згорбився й тихо вийшов із хати.

Надумав ще вберегти дружину, допантрувавши, з ким вона кохається й давши злодюзі доброго прочухана, але здогадатися заздалегідь, у який саме вечір вона щезне, не вдалося жодного разу. А потім, коли Руженка пропадала, мов примара, було вже пізно починати пошук – ліс великий. Перекинувшись на вовкулаку, він, звісно, легко винюхав би слід, та не хотів цього робити. Бо відав, що у звірячій шкурі не зможе стриматися й загризе і кривдника, і дружину. А він усе ще леліяв надію – таки добратися згодом до її