Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Це ще гірше. Мовчазний осуд.
Якби вони сказали, що я провалилася — було б легше. Якби жартували, підколювали — я могла б розлютитися й довести, що можу. Але це мовчання... воно змушувало мене ще більше сумніватися в собі.
— Може, перепочинеш трохи? — озвався Топаз, ніби читаючи мої думки.
— Я в порядку, — відповіла автоматично. Брехуха...
— Катіоно, — тихо мовив Емер. — Ти ще не відчуваєш силу, як слід. Все потребує часу і це нормально.
Я важко видихнула, дивлячись на погублену землю.
— Якщо я не можу пробудити навіть клаптик ґрунту, що буде, коли доведеться відновлювати щось більше?
— Ти зможеш. З часом.
Я хотіла довести, що не дарма стою тут. І що не підведу.
— Якщо не сьогодні, то завтра. — Сапір усміхнувся. — Спробуємо ще раз потім.
Я не могла просто взяти й поїхати.
— Я хочу ще раз, — вперто повторила я, стискаючи руки в кулаки.
— Ти виснажуєш і себе і його, Катіоно, — голос Рубера був твердим, майже наказовим. — Сідай в машину.
Не дочекаєшся. Я просто розвернулася, щоб спробувати знову. І ще раз. Ще... ще... й ще.
Опустилася на коліна, притискаючи долоні до землі. Закрила очі, глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце все ще гупає в грудях. Долоні знову опустилися на землю, холодну, спустошену, випалену до чорного попелу. Я намагалася зрозуміти, що роблю не так, чому не виходить, чому навіть натяку на життя не з’являється в цій мертвій землі.
В голові крутилася одна й та ж думка: чому тут усе інакше? Я ж змогла вилікувати Рубера. Тоді все вийшло, все спрацювало, навіть якщо я не до кінця розуміла як. Але зараз... тут усе моє бажання, вся моя віра, всі зусилля просто розчинялися, не залишаючи нічого.
— Дай мені хоч якийсь знак, що ти мене чуєш, — тихо прошепотіла я, відчуваючи, як у горлі стискається від розпачу.
Земля мовчала.
Я стиснула кулаки, нігті боляче вп’ялися в долоні, та цей біль був нічим порівняно з тим безсиллям, що роз’їдало мене зсередини. Вітер здіймав попіл, несучи його вдалечінь, наче стираючи останні залишки життя, що колись тут існувало.
Поруч хтось опустився навколішки.
— Досить, — знайомий голос пролунав поруч, а теплий дотик ліг на зап’ястя, зупиняючи мене.
Я сіпнулася, не бажаючи піддаватися, не бажаючи чути жодних вмовлянь, але він не відпустив.
— Це не так працює, — тихо промовив Топаз.
— То як?
Він не відповів одразу, лише м’яко стиснув мою руку, не силою, а щоб заспокоїти.
— Ти намагаєшся змусити землю ожити. Але це не боротьба, Катіоно. Життя не примушують — його дарують.
Я застигла, дозволяючи цим словам осісти в голові. Дарують. Підтримують. Всю дорогу сюди, кожну мить, що я стояла серед цієї мертвої пустки, я думала про те, як побороти Скверну, як змусити землю повернутися до життя. Але ж природа не підкорюється примусу. Життя не можна просто змусити відродитися.
— І що мені робити?
Топаз усміхнувся краєчком губ, ніби відчувши щось у моєму голосі.
— Для початку — спробуй віддати, а не силою витягти з-під землі життя, — відповів він. — Не шукай, де його примусити, треба відгукнутися на поклик.
Я заплющила очі й знову поклала руки на землю. Але тепер уже не з тиском, не з наказом. Глибокий вдих. Теплий видих.
Я уявила не те, якою земля була раніше, а те, якою вона могла бути. Якби їй дали шанс. Якби її почули.
Десь далеко вітер колихнув вціліле гілля за спиною, легкий подих пронісся по землі, а мені здалося, що вона відповіла. Слабким, тьмяним, ледь помітним відгуком. Не ще одним спалахом магії, а тихим, майже невловимим імпульсом десь у глибині.
Я не знала, чи це дійсно сталося, чи це лише мої фантазії. Але Топаз, що досі стояв поруч, різко затих, а Рубер, який до цього спостерігав за всім мовчки, підняв голову.
— Ти це відчув? — запитав він.
Топаз повільно кивнув.
— Тільки на мить.
Невже?
— Що це було?
— Це була відповідь, — тихо промовив Емер.
Земля не відродилася. Трава не проросла. Дерева не стали знову зеленими. Але десь у глибині, десь там, куди не дістатися поглядом, щось відгукнулося.
Я ще не могла повернути життя в це місце. Але воно вперше почуло мене.
— На сьогодні я точно більше ні на що не здатна, — визнала я, встаючи й обтрушуючи з колін сухий пил. — Давайте завтра повернемося?
— Могла й не питати, — відповів Сапір, легко усміхаючись. — Звісно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Опанувати Елементи, NikaLerina», після закриття браузера.