Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Якби смерть можна було показати, це б однозначно було це місце. Тут не лишилося нічого живого, нічого справжнього. Лише мовчазний крик землі, яку зжерла Скверна.

Здавалося, якийсь божевільний художник провів межу між життям та смертю, зобразивши природу та чорну пустку, що торкаються одна одної. Але це не було малюнком. І я не могла повірити власним очам, адже реальність здавалася неправдоподібною.

Я стояла на квітучій галявині, але варто було зробити лише один крок уперед, і все змінювалося.

Один малесенький крок — і переді мною відкривалася картина, що змушувала все нутро стискатися від жаху.

Чорна випалена земля, що вкрита шаром сажі. Колись величні дерева стояли тепер мертві, мовчазні, позбавлені будь-якого життя. Їхні стовбури, темні, майже обвуглені, ледь трималися схилившись до землі. Листя зникло, а з гілок звисали чорні нитки попелу, що ледь гойдалися з останніх сил.

Навіть саме повітря тут відчувалося іншим. Воно було важким, липким, наповненим відчуттям занепаду, ніби тут не просто загинула природа — тут померла сама можливість життя.

Я зробила крок назад, щоб не вдихати цей смердючий запах тління.

— Це... це... — я не знаходила слів. Вони просто зникли.

— І так всюди, — сухо відповів Рубер, присівши під почорнілим деревом. Його пальці торкнулися жорсткої кори, яка колись, мабуть, належала дубу.

Я побачила, як деревина під його долонею почала кришитися та розсипатися поки від стовбура не залишилося нічого.

Порожня оболонка. Ось що там було.

Мої пальці здригнулися, я стиснула їх у кулак від безсилля та усвідомлення, що це може статися й на Землі.

— Це все, що залишає після себе Скверна... смерть, — додав він.

Я не могла відвести погляду від порожнечі, яка ще кілька секунд тому була деревом. Тепер там не було нічого.

Земля під ним теж здавалася мертвою, неначе вся її суть висохла й перетворилася на пил, що легко розлітається від найменшого подиху вітру.

Це було неправильно. 

— Емер, давай спробуємо, — я зробила крок уперед, не зводячи очей із цієї спустошеної землі. — Я... я не можу на це дивитися. Це жахливо.

— Я готовий, якщо ти готова, — він підійшов до мене, простягнувши руку.

— Все так само?

— Тепер ні. Просто візьми мою руку та подумай про злиття. Після активації все відбувається за мить.

Я стиснула його долоню, намагаючись зосередитися. Заплющила очі. А чи потрібно? Але так було простіше зосередитися, аби не відволікатися на те, що довкола.

І все сталося дійсно миттєво.

Я відчула лоскіт на ключиці, потім легке тепло, що розтікалося по всьому тілу, огортаючи мене. Відкривши очі, встигла побачити лише зелений спалах.

— Що мені робити? Ем... якесь закляття, може? Чарівні слова?

— Що? Звідки така маячня? — Топаз, який стояв трохи осторонь, підняв брови в здивуванні.

— Нууу, не зважай, — я відмахнулася, хоча в душі відчула себе трохи по-дурному. Ясно... Гаррі Поттера відкидаємо.

— Ні, ти маєш дати життя цьому місцю, — почувся голос Емера в моїй голові. — Відчуй його в собі, у тому, що тебе оточує. Подивись на живі дерева та зрозумій їх суть, давши те чого не вистачає в місце після Скверни.

Життя... Як дати життя тому, що вже померло?

Я опустилася на коліна, торкнувшись землі. Вона була сухою, потрісканою, холодною, але я намагалася не помічати цього.

Замість того — я заплющила очі й спробувала уявити, якою вона була колись.

Як у цій землі ще нуртувала сила.

Як коріння дерев впивалося в неї, тягнучи вологу до своїх стовбурів.

Як трава здіймалася вгору, шовковистими зеленими хвилями вкриваючи землю.

Як вітер грався молодими листочками, змушуючи їх тремтіти від своїх дотиків.

Я дихала. Я намагалася зосередитися. Я намагалася відчути цю землю так, як підказував Емер.

Я стиснула зуби, намагаючись втримати розчарування при собі. Скільки б я не зосереджувалася, скільки б не уявляла, не відчувала, не благала — нічого не відбувалося.

Пройшла, певно, година. Ані паростка, жодного найменшого знаку, що земля почула мене.

— Та що ж таке!

— Нічого. Не з першого разу. — голос Емера в моїй голові був спокійним, навіть теплим. — Ми спробуємо пізніше.

Я стиснула пальці в кулак, відчуваючи, як земля залишається сухою під моєю рукою. Повільно піднялася на ноги, відчуваючи легку втому. Навіть якщо фізично нічого не зробила, розумові зусилля виснажували не менше.

Поруч стояли Вартові. Вони не тиснули, не вимагали результату. Їхні погляди були спокійними, але я бачила, що їм хотілося сказати щось підбадьорливе, та вони мовчали.