Читати книгу - "Володар Перстнів"

— Честь їм і хвала! — сказав він і вклонився.

Тоді Араґорн підвівся, відпустив військо, й усі посідали за столами під навісами, їсти, пити і веселитися до самого вечора.

Фродо та Сема провели до намету, де з них зняли і обережно згорнули старе вбрання, а натомість дали їм чистий одяг. Потім прийшов Ґандалф, і в руках він тримав, на подив Фродо, меч, ельфійський плащ і кольчугу з мітрилу, відібрані в Мордорі. Семові приніс він позолочену кольчугу та його сірий плащ, вичищений і позашиваний; і ще він поклав перед ними два мечі.

— Не хочу я ніякого меча, — сказав Фродо.

— Сьогодні ввечері ти маєш бути при мечі, — заперечив Ґандалф. Тоді Фродо взяв невеликий меч, який Сем поклав біля нього на Кіріт-Унґолі.

— Жало я віддаю тобі, Семе, — сказав він.

— Ні, господарю! Пан Більбо дав його вам разом зі срібною кольчугою; йому би не хотілось, аби його носив хтось інший.

Фродо погодився; а Ґандалф, ніби їхній зброєносець, став на коліна та перепоясав їх мечами, а тоді підвівся й одягнув їм на голови вінці зі срібла. Вирядившись, вони вирушили на великий бенкет і сіли за стіл короля, де також були Ґандалф, і король Еомер Роганський, і князь Імрагіл, і всі старші капітани; були там також Ґімлі та Леґолас.

А коли, після хвилини урочистого мовчання, принесли вино, прислуговувати королям підійшли два зброєносці; чи так здалося Семові: один був одягнутий у чорно-срібний однострій вартового Мінас-Тіріта, а другий — у біло-зелений. Сем здивувався, як таких хлопчиків узяли в армію витязів. Але раптом, коли вони підійшли ближче, він вигукнув:

— Погляньте, пане Фродо! Та це ж Піпін. Тобто я хотів сказати: пан Переґрін Тук. О, і пан Мері! Як вони виросли! От тобі й на! Бачу, не лише нам є що розказувати.

— Справді є що, — сказав Піпін, обертаючись до нього. — І щойно закінчиться бенкет, ми вам усе розповімо. А поки що порозпитуй Ґандалфа. Він уже не такий потайний, як раніше, хоч і сміється більше, ніж говорить. А тепер ми з Мері дуже зайняті. Ми лицарі Міста і Марки, як ти, мабуть, помітив.

Нарешті минув той радісний день; і коли Сонце зайшло, а Місяць поволі виплив із туману над Андуїном і заблищав у тріпотливому листі, Фродо та Сем посідали під деревами серед пахощів прекрасного Ітілієну; і вони допізна розмовляли з Мері, Піпіном і Ґандалфом, а пізніше до них приєдналися Ґімлі та Леґолас. Фродо і Сем довідалися про все, що трапилося зі Загоном того лихого дня, коли на Парт-Галені біля водоспаду Раурос розпалося Братство; та не було кінця-краю запитанням і відповідям.

Орки, дерева, які розмовляють, зелені степи, вершники, осяйні печери, білі вежі та золоті палати, битви, великі кораблі під вітрилами — все це пропливало перед очима Сема, поки голова його не пішла обертом. Але слухаючи про всі ці дива, він постійно повертався думкою до зросту Мері та Піпіна; і нарешті він приставив їх спинами до Фродо і до себе. Тоді почухав потилицю.

— Не розумію, як це могло трапитись у вашому віці! — сказав він. — Але ось нате: ви на цілі три дюйми вищі, ніж були, або я гном.

— От гномом ти якраз не є, — зазначив Ґімлі. — Але що я казав? Не можна смертним пити напій ентів так просто, ніби то кухоль пива.

— Напій ентів? — перепитав Сем. — Ви знову про ентів, а хто вони такі — не втямлю. Ще не один тиждень мине, поки ми все понарозказуємо!

— Справді, не один тиждень, — сказав Піпін. — А тоді замкнемо Фродо в Мінас-Тіріті, й нехай усе позаписує. Бо забуде половину всього, і старий Більбо страшенно засмутиться.

Нарешті Ґандалф підвівся.

— У руках короля цілюща сила, друзі мої, — сказав він. — Але ви були на краю смерті, звідки він вас витягнув, напруживши всю міць, і занурив у тихий сон забуття. І хоча спали ви довго та солодко, час знову відпочити.

— І не лише Семові та Фродо, — додав Ґімлі, — але й тобі також, Піпіне. Ти мені дорогий, хоча би тому, що коштував мені стільки зусиль, про які я ніколи не забуду. І не забуду, як знайшов тебе на пагорбі під час останньої битви. Якби не гном Ґімлі, ти пропав би навіки. Принаймні тепер я впізнаю ступню гобіта, хоч би тільки вона одна стирчала з-під купи тіл. А коли я стягнув із тебе ту величезну тушу, то був переконаний, що ти мертвий. Я ледве бороду собі не вирвав. І минув лише день, відколи ти став на ноги. Тому зараз негайно спати! І я також вкладуся до ліжка.

— А я, — сказав Леґолас, — піду погуляю лісами цієї прекрасної землі, — кращого відпочинку для мене немає. Згодом, якщо мій король дозволить, я приведу сюди декого з ельфів, і коли ми прийдемо, цей край буде благословенний на якийсь час: на місяць, чи ціле життя, чи на сто людських літ. Але Андуїн близько, а він веде до Моря. До Моря!

«До Моря, до Моря!» — кричать білі чайки,

І вітер дує, і летять піни зграйки.

На заході ген — там сонце сідає.

Мій корабель — чи він розпізнає

Той клич мого народу, що пішов без мене?

Прощавайте, ліси, батьки зелені;

Бо наші дні минають, минають наші роки.

В самоті переплину води широкі.

Довгі ті хвилі, де Останніх Берег,

Милий той голос, що мене забере.

В Ельфійськім домі, в Ерессеї, недоступному людям,

В зелені листу — там вічно земля наша буде!

Отак наспівуючи, Леґолас спустився з гори.

Усі розбрелись, і Фродо та Сем пішли спати. А вранці прокинулися, сповнені надії та спокою. Кормалленське Поле, де стояв табір, лежало поблизу від Геннет-Аннуну, і вночі було чути, як потік, що збігав із його водоспадів, випливав із кам'яних воріт і, перетнувши квітучі луги, впадав в Андуїн біля Каїр-Андросу. Гобіти блукали околицями, відвідуючи знайомі місця; і Сем усе сподівався десь у затінку лісу чи на якійсь потаємній галявині хоч краєм ока побачити оліфанта. І коли він довідався, що під час облоги Мінас-Тіріта тих звірів було дуже багато, але всіх їх знищили, то дуже засмутився.

— Ну, не можна бути у двох місцях одночасно, — сказав він. — Але, здається, я багато втратив!

Тим часом військо готувалося до повернення в Мінас-Тіріт. Утомлені відпочили, а поранені підлікувалися. Деяким загонам іще довелося воювати з рештками східнян