Читати книгу - "Володар Перстнів"

— Панування Саурона закінчилося! — сказав Ґандалф. — Персненосець виконав завдання!

І коли капітани подивилися на південь, у бік Землі Мордору, їм здалося, що там, чорна супроти хмари, здіймається величезна тінь, непроникна, коронована блискавками, вкриваючи все небо. Вона зависла над світом і простягнула до них загрозливу руку, жахливу, та безсилу: бо навіть у той час, коли вона нахилялася над ними, її підхопив сильний вітер, відніс її та розвіяв; і все стихло.

Капітани схилили голови, а коли знову підвели очі, то з подивом побачили, що їхні вороги тікають і армія Мордору розсіюється, мов порох під подувом вітру. Коли гине плодюча розбухла істота, яка зісередини купини керує всім комашиним родом, мурахи розповзаються навсібіч, безмозкі та жалюгідні, слабшають і гинуть, — і так само створіння Саурона, орки, тролі та зачаровані звірі, втративши розум, розбігались у різні боки; одні вбивали себе, інші кидались у ями або, виючи, тікали, щоби заховатись у норах і темних місцях, далеких від світла та надії. Але люди з Руну і Гараду, східняни та південці, зрозуміли, що їхня війна програна, і побачили велич і славу капітанів Заходу. І ті, хто служив злу найдовше та найбільше ненавидів Захід, люди горді й відважні, згуртувалися для останньої, безнадійної битви. Проте більшість утікала на схід; дехто ж кидав зброю і благав про пощаду.

Тоді Ґандалф, довіривши керівництво воєнними справами Араґорнові й іншим правителям, став на вершині пагорба та годосно покликав Ґвайгіра Боривітра, і великий орел спустився додолу і став перед ним.

— Двічі носив ти мене, друже мій Ґвайгіре, — сказав Ґандалф. — Утретє ж і востаннє допоможи мені, якщо твоя ласка. Я не буду важчий, аніж тоді, коли ти відніс мене з вершини Зіракзиґілу, де згоріло моє колишнє життя.

— Я понесу тебе, — відповів Ґвайгір, — куди забажаєш, навіть якби ти був із каменю.

— Тоді летімо, й візьми зі собою брата і ще одного орла, який літає найшвидше! Бо нам треба випередити вітер і крила Назґулів.

— Дме Північний Вітер, але ми переженемо його, — сказав Ґвайгір.

І він підняв Ґандалфа і помчав на південь, а за ним полетіли Ландровал і юний та швидкий Менелдор. І летіли вони над Удуном і Горґоротом, і бачили під собою всю землю в руїні, а попереду палала Фатум-гора, виливаючи вогняні потоки.

— Я дуже радий, що ти зі мною, — сказав Фродо. — Тут, коли все закінчилося, Семе.

— Так, я з вами, господарю, — сказав Сем, обережно притискаючи до грудей поранену руку Фродо. — А ви — зі мною. І наша подорож закінчилася. Та коли ми вже стільки пройшли, мені не хочеться здаватися. Це якось не по-моєму, якщо ви розумієте.

— Що поробиш, Семе, — сказав Фродо. — Так воно є в житті. Надії не справджуються. Все має свій кінець. Чекати вже недовго. З цієї руїни нам немає вороття.

— Ну, господарю, нам тільки би відійти від цього небезпечного місця, Провалля Фатуму, чи як його там. Чому б і ні? Ну ж бо, пане Фродо, ходімо стежкою вниз!

— Гаразд, Семе. Якщо ти так хочеш, я піду.

Вони підвелись і повільно рушили вниз звивистою дорогою, а коли звернули до тремтячого підніжжя Гори, Саммат-Наур вивергнув великий клуб диму та пари, схил конуса тріснув, і руйнівний вогняний потік поволі поповз східним схилом.

Тепер Фродо та Семові йти було нікуди. Їх швидко покидали останні сили: і розуму, й тіла. Вони вилізли на низьку купу попелу біля підніжжя Гори, та вибратися звідти не мали змоги. Гобіти опинилися на острові, який недовго втримався би серед стихії Ородруїну. Довкола них земля розтріскувалася, з глибоких розколин і ям виривався густий дим. Гору судомило. У схилах відкрилися широкі розколини. До гобітів поволі поповзли потоки лави. Ще трохи — і їх мав поглинути вогонь. Гарячий попіл посипався дощем.

Вони встали; Сем не випускав і погладжував руку господаря. Він зітхнув.

— У цікаву історію ми втрапили, правда, пане Фродо? — сказав він. — Хотілося би її послухати! Скажуть колись так: «А тепер послухайте про Фродо Дев'ятипалого та про Перстень Влади». Й усі принишкнуть, як ми колись у Рівендолі, коли слухали про Берена Однорукого та про Велику Коштовність. Шкода, що мені цього не почути! І хотілося би знати, що там буде далі.

І поки він це говорив, аби до останнього відганяти страх, очі його були звернені на північ, на північ, туди, вдалину, де вітер висвітлював небо, грозовими поривами розганяючи темряву та розриваючи хмари.

І тоді гострі й далекозорі очі Ґвайгіра, який випередив вітер і знизився над пагорбом, долаючи вихори, помітили їх: дві темні фігурки, самотні, рука в руці на маленькому острівці, а земля здригалася під ними і задихалась, і ріки вогню підповзали до них. І коли він побачив їх і почав опускатися, вони впали, виснажені, чи то задихнувшись від диму та жару, чи то вражені відчаєм і ховаючи очі від смерті.

Вони лежали поруч; і стрілою кинувся вниз Гвайгір, а за ним Ландровал і швидкий Менелдор; і непритомних, неспроможних утямити, що з ними відбувається, мандрівників підняли і понесли геть із темряви та вогню.

Сем прокинувся і виявив, що лежить на м'якій постелі, над ним тихо гойдалося розлоге букове гілля, а крізь молоде листя пробивалося золотаво-зелене сонячне світло. Повіяло солодкими пахощами.

Він упізнав цей запах — аромат Ітілієну. «От сонько! — подумав він. — Скільки ж я проспав?» Бо запах повернув його до того дня, коли він розпалив маленьке вогнище під сонячним пригірком; і на якусь мить усе, що було потім, забулося. Він потягнувся і глибоко вдихнув.

— Ну і сон мені приснився, — пробурмотів він. — Добре, що прокинувся!

Він сів і побачив, що поруч лежить Фродо і безтурботно спить: одна рука під головою, друга — поверх ковдри. То була права рука, на якій бракувало середнього пальця.

Тоді Сем усе пригадав і скрикнув:

— То був не сон! Тоді де ж ми? Тихий голос над ним відповів:

— В Ітілієні, під захистом короля, і зараз він чекає на вас. — Перед ним стояв Ґандалф, одягнутий у біле, і його білосніжна борода виблискувала в миготливому сонці. — Ну, пане Правоноже, як ти себе почуваєш? — запитав він.

Але Сем відкинувся на спину, роззявивши рота, і якусь мить — від подиву та радості — не міг нічого сказати. Нарешті він