Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

відвідувачкам. Вийшовши на терасу, граф невидющим поглядом окинув середземноморські води. Він не мав настрою насолодитися красотами пейзажу. Повністю готову аферу було грубо зведено нанівець, і всі плани доводилося будувати спочатку. Витягнувшись у плетеному кріслі із затиснутою між білих пальців цигаркою, граф зосереджено розмірковував.

Невдовзі по тому його лакей Іполит приніс каву та лікери в асортименті. Але граф надав перевагу витриманому, елітному коньяку.

Служник уже збирався піти, проте господар ледь помітним жестом затримав його. І той застиг у шанобливій позі. Його лице не надто прихиляло до себе, зате бездоганна вишколеність істотно компенсувала цей недолік. Лакей зробився живим втіленням поштивої уваги.

– Існує вірогідність, – сказав граф, – що протягом кількох найближчих днів біля будинку отиратимуться незнайомці, силкуючись заприятелювати з тобою або Марі. Вони, напевно, ставитимуть різні запитання про мене.

– Так, мсьє графе.

– Можливо, це вже траплялося?

– Ні, мсьє графе.

– Довкола не крутилися підозрілі суб’єкти? Ти певен?

– Нікого не було, мсьє графе.

– Це добре, – сухо промовив той. – Але вони все ж з’являться – у цьому я не сумніваюся. І почнуть розпитувати.

Лакей проникливо й очікувально глянув на господаря.

І граф повільно заговорив, не дивлячись на слугу.

– Як тобі відомо, я прибув сюди минулого вівторка зранку. Якщо поліція чи будь-хто інший тебе про це запитають – гляди, не забудь. Я з’явився тут чотирнадцятого, у вівторок, а не п’ятнадцятого, в середу. Тобі ясно?

– Цілком, мсьє графе.

– Коли у справі замішана дама, обережність ніколи не шкодить. І я впевнений, що ти, Іполите, умієш виявляти її.

– Я вмію бути обережним, мсьє графе.

– А Марі?

– І вона теж. За неї я ручаюся.

– Тоді все гаразд, – промовив господар.

Коли лакей пішов, граф із замисленим виглядом попивав чорну каву. Час від часу він хмурився, одного разу ледь-ледь похитав головою і двічі кивнув. Але посеред цих його роздумів знову з’явився слуга.

– До вас дама, мсьє.

– Дама?

Граф здивувався. Не те щоб візит дами був на віллі «Маріна» незвичною річчю – о, ні, – просто в той конкретний момент він і гадки не мав, що ж це могла бути за дама.

– Гадаю, з цією дамою мсьє незнайомий, – буркнув, прийшовши на допомогу, лакей.

Візит інтригував графа дедалі більше.

– Проси її сюди, Іполите, – звелів господар.

За мить на терасу ступило чудесне видіння в жовтогарячому з чорним, супроводжуване сильним запахом цвіту екзотичних рослин.

– Мсьє граф де ля Рош?

– До ваших послуг, мадемуазель, – відказав той, уклонившись.

– Мене звуть Мірей. Можливо, ви чули про мене?

– О, ще б пак, мадемуазель – кого ж не заворожував танок чарівної Мірей? Сама грація!

Танцівниця прийняла комплімент із короткою, механічною посмішкою.

– Я розумію всю безцеремонність свого вторгнення… – почала вона.

– Ну що ви! Прошу, мадемуазель, сідайте, – вигукнув той, підносячи їй стільця.

Із-під маски галантного кавалера він пильно спостерігав за гостею. Граф не знав про прекрасну стать хіба дуже небагатьох речей. Щоправда, його досвід недалеко поширювався з такими особами, як Мірей: позаяк представниці її класу самі старалися когось уполювати. У певному сенсі вони з танцівницею були одного поля ягідки. І граф розумів, що всі його фокуси стануть їй, як з гуски вода. Та була парижанкою – і то дуже меткою. Але все ж існувала одна річ, яку цей серцеїд розпізнавав безпомилково – із першого погляду. Тож він одразу зрозумів, що перед ним украй розгнівана жінка, а розгнівана жінка, як добре усвідомлював граф, завжди говорить більше, ніж варто, а тому вряди-годи може принести прибуток поміркованому джентльмену, що зберігає спокій.

– Це вкрай люб’язно з вашого боку, мадемуазель, – ушанувати мою вбогу обитель своєю присутністю.

– У нас є спільні друзі в Парижі, – сказала Мірей. – Від них я й почула про вас, але сьогодні завітала з іншої причини. Відколи я прибула до Ніцци, ваше ім’я не сходить із вуст, хоча, як ви розумієте, у зв’язку з дечим іншим.

– Он як? – тихо видобув граф.

– Я говоритиму жорстко, – повела далі танцівниця, – але, повірте, що для вашого ж таки добра. У Ніцці подейкують, мсьє графе, що ви вбили англійську леді, мадам Кеттерінґ.

– Я – і вбив мадам Кеттерінґ? Овва! Який абсурд!

Він проказав це радше млосно, ніж обурено, знаючи, що так спонукає її до продовження.

– І попри те, – наполягала вона, – мої слова відповідають дійсності.

– Людям подобається теревенити, – байдуже промимрив граф. – Сприймати такі дикі звинувачення всерйоз було б нижче моєї гідності.

– Ви не розумієте. – Мірей нахилилася ближче, і її чорні очі зблиснули. – Це не дозвільні балачки обивателів. Так вважає поліція.

– Поліція – справді?

Граф випростався в кріслі і знову насторожився.

А Мірей кілька разів енергійно кивнула.

– Так, так. Ви ж розумієте, що в мене скрізь є друзі. Сам префект… – І вона залишила речення незакінченим, красномовно стенувши плечима.

– Хто ж не буває необачним, коли йдеться про красуню? – ввічливо промурмотів граф.

– У поліції гадають, що мадам Кеттерінґ убили ви. Але вони помиляються.

– Звісно, що помиляються, – легко погодився той.

– Так то воно так, але ж ви не знаєте правди. А от я – знаю.

Граф зацікавлено глянув на неї.

– Вам відомо, хто вбив мадам Кеттерінґ? Я правильно вас зрозумів, мадемуазель?

Мірей палко кивнула.

– Так.

– І хто ж? – різко поцікавився той.

– Її чоловік. – Вона нахилилась аж до графа, і її тихий голос бринів від гніву та збудження. – Її вбив власний чоловік.

Аристократ відкинувся в кріслі. Його обличчя було непроникне.

– Дозвольте спитати, мадемуазель: звідки вам це відомо?

– Звідки мені це відомо? – Стрибком звівшись на ноги, Мірей розсміялася. – Він наперед нахвалявся. Бо був на межі зубожіння, банкрутства, ганьби. Лише смерть дружини могла врятувати його. Він сам мені це розповів. І сів на той же потяг – але так, щоб вона не знала. Скажіть, навіщо це? А для того, щоб прокрастися до неї вночі… Ох! – Вона заплющила очі. – Я так і бачу, як це відбувалося…

Граф кашлянув.

– Що ж, можливо… можливо… – пробурмотів він. – Але в такому разі, мадемуазель, він, звісно, не став би красти коштовності?

– Коштовності! – зітхнула Мірей. – Коштовності. А! Ті рубіни…

Її очі затуманилися, спалахнувши якимось потойбічним вогнем. Граф зацікавлено дивився на неї, у сотий раз дивуючись тій магічній владі, яку має над жіноцтвом коштовне каміння. А відтак повернув її до реальності.

– А чого ви хочете від мене, мадемуазель?

Танцівниця знову стала зібраною й практичною.

– Усе дуже просто. Щоби ви пішли в поліцію і заявили, що цей злочин скоїв містер Кеттерінґ.

– А якщо мені там не повірять? Якщо