Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

Суддя здавався скривдженим.

– Я, звісно, й словом не обмовився про того листа мсьє Кеттерінґу, – з образою в голосі відказав він. – За нинішнього стану речей це було б украй нерозважливо.

Пуаро нахилився ближче та постукав по столу.

– То звідки ж він дізнався про них? – тихо запитав він. – Мадам йому сказати не могла, оскільки вони вже три тижні не бачилися. Вельми малоймовірно, що про них стали б говорити мсьє ван Олдін чи його секретар: у їхніх бесідах із ним ішлося зовсім про інше, а в газетах про них не було ні слова, ні натяку.

Підвівшись, Пуаро взяв капелюха й ціпка.

– А все ж, – пробурмотів він сам до себе, – наш джентльмен знає про них геть усе. І от мені тепер цікаво – звідки? Так, дуже цікаво!

Розділ вісімнадцятий

Дерек за ланчем

Дерек Кеттерінґ подався прямо до «Неґреско», де замовив кілька коктейлів і швидко вихилив їх, а відтак похмуро втупився в сліпучу синяву моря. Механічно помічав і перехожих – нуднющу юрбу погано вдягнених й до болю нецікавих людей. Тепер узагалі не натрапити на щось варте уваги. Аж тут він хутко вніс корективи в це своє останнє враження: за столик недалеко від нього присіла жінка. На ній була стильна – жовтогаряча з чорним – ошатна сукня, а обличчя затінював капелюшок до пари. Він замовив третій коктейль і знову витріщився на море, а відтак зненацька здригнувся. Ніздрі залоскотав запах добре знайомих парфумів, і чоловік, підвівши погляд, побачив, що дама в жовтогарячому з чорним стоїть поруч нього. Тепер, розгледівши обличчя, він упізнав у ній Мірей. Та зухвало посміхалася так добре знаною йому спокусливою посмішкою.

– Дере́ку! – промуркотіла вона. – Ти ж радий мене бачити, правда?

І опустилася на стілець з іншого боку столика.

– А коли так, то привітай же мене, дурнику, – глузливо промовила танцівниця.

– Це несподівана радість, – озвався Дерек. – Коли ти поїхала з Лондона?

Жінка знизала плечима.

– День-два тому.

– А як же «Парфенон»?

– Я їх – як це у вас кажуть? – «кинула»!

– Справді?

– Ти щось не надто люб’язний, Дере́ку.

– А чого ти чекала?

Запаливши цигарку, Мірей кілька хвилин мовчки пускала дим, а потому сказала:

– Ти, певно, гадаєш, що наразі це необачно?

Кеттерінґ глянув на неї і, стенувши плечима, сухо спитав:

– Ти прийшла сюди на ланч?

– Mais oui.[42] З тобою.

– Мені дуже шкода, – промовив Дерек, – але на мене чекає дуже важлива зустріч.

– Mon Dieu! Ви, чоловіки, як діти, – вигукнула танцівниця. – Так, так, ти поводишся зі мною наче вередливий хлопчисько, аж від того самого дня, коли вискочив, як ошпарений, із моєї лондонської квартири, капризун ти такий. Ох, mais c’est inouї![43]

– Дівчинко моя, – відказав той, – я справді не розумію, про що ти. Ми все з’ясували ще в Лондоні – про пацюків, які тікають з корабля, що тоне. І додати до сказаного нíчого.

Попри безтурботний тон, його обличчя здавалося виснаженим і напруженим. Мірей зненацька нахилилася ближче.

– Мене тобі не обдурити, – промуркотіла вона. – Я знаю… знаю, що ти заради мене зробив.

Той різко звів на неї очі. Певна прихована нотка в її голосі привернула його увагу. А танцівниця кивнула йому.

– О, не бійся: я вмію мовчати. Ти просто неперевершений! А скільки в тебе мужності! А все ж це я підкинула тобі цю ідею, сказавши тоді, у Лондоні, що бувають і нещасні випадки… Тобі не загрожує небезпека? Поліція тебе не підозрює?

– Що це, в біса…

– Тс-с! – І Мірей застережно здійняла тонку смагляву руку з крупним смарагдом на мізинці.

– Ти маєш рацію: мені не слід було згадувати про це в громадському місці. Ми поговоримо пізніше, коли всі неприємності залишаться позаду. Наше спільне життя буде просто чудове – чудове!

Дерек раптом розреготався – різким, неприємним сміхом.

– То пацюки повертаються на корабель? Два мільйони цілковито змінюють справу, ще б пак! Я мав би зрозуміти це раніше. – І він знову вибухнув реготом. – Ти ж допоможеш мені їх витратити, чи не так, Мірей? З усіх жінок ти впораєшся з цим найкраще. – І вкотре захлинувся сміхом.

– Тихше! – скрикнула танцівниця. – Що з тобою, Дере́ку? Поглянь, на тебе вже озираються.

– Зі мною? Я скажу тобі, Мірей, що зі мною. Я з тобою покінчив. Чуєш? Покінчив!

Але танцівниця сприйняла це не так, як він розраховував. Хвилину-другу вона мовчки дивилась на нього, а потому ласкаво всміхнулася:

– Ну чиста дитина, та й годі! Дується, влаштовує істерику – і все тільки через те, що я практична. Хіба ж я завжди не казала, що обожнюю тебе?

Вона знову нахилилася ближче.

– Але я тебе знаю, Дере́ку. Поглянь на мене – бачиш? Це Мірей розмовляє з тобою. Без якої ти не можеш жити, і сам добре це знаєш. Я кохала тебе й раніше, а тепер кохатиму в сто разів більше. І зроблю твоє життя чудовим – просто чудовим. Нікому не зрівнятися з Мірей.

Вона обпалила його поглядом. Побачила, як Кеттерінґ зблід і затамував подих, і вдоволено посміхнулася до себе. Бо усвідомлювала свої чари та владу над чоловіками.

– От все і владналося, – тихо сказала вона із коротким смішком. – А тепер, Дере́ку, ланчем не пригостиш?

– Ні.

Він різко вдихнув і зіп’явся на ноги.

– Мені шкода, але я попереджав: у мене важлива зустріч.

– Маєш ланч з іншою? От іще! Я в це не вірю.

– Я запросив он ту леді.

І він різко попрямував у бік столика, біля якого, щойно піднявшись сходами, зупинилася жінка в білому.

– Міс Ґрей, чи не бажаєте… чи не бажаєте поланчувати зі мною? Ми з вами зустрічалися в леді Темплін, якщо пригадуєте.

Кетрін хвилину-другу мовчки дивилася на нього своїми задумливими сірими очима, які стільки говорили без слів.

– Дякую, – сказала вона після нетривалої паузи, – із превеликим задоволенням.

Розділ дев’ятнадцятий

Несподіваний візит

Граф де ля Рош щойно закінчив déjeuner,[44] який складався з omelette fines herbes,[45] entrecôte Béarnaise[46] та Savarin au rhum.[47] Акуратно промокнувши серветкою свої тонкі чорні вусики, він підвівся з-за столу. Проходячи крізь вітальню винайманої вілли, граф удоволено зауважив декілька objet d’art,[48] недбало розкиданих то тут, то там. Табакерку Людовіка XV, атласну туфельку, яку носила Марія-Антуанетта, та решту дрібничок музейної цінності, що надавали mise en scène[49] аристократичності. Усе це, мовляв, сімейні реліквії, як пояснював він чарівним