Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

А сам не зводив із неї очей.

Мірей тихо засміялася й поправила на плечах своє жовтогаряче з чорним убрання.

– То пришлете їх до мене, мсьє графе, – тихо промовила вона. – Я надам їм необхідні докази.

І з тим пішла, нестримна, наче вихор: вона домоглася свого.

Картинно звівши брови, господар провів її поглядом.

– Ця фурія нестямиться від гніву, – буркнув він. – І що ж це її так розлютило? Та все ж вона надто легко виклала свої карти на стіл. А от чи справді вірить, наче містер Кеттерінґ убив свою дружину? Або ж їй лише хочеться, щоб цьому повірив я – ба навіть поліція?

І посміхнувся про себе. Граф не мав анінайменшого наміру звертатися до органів правопорядку. Бо бачив багато інших можливостей: висновуючи з його посмішки – цілу низку.

Невдовзі, однак, його чоло захмарилось. Бо якщо вірити Мірей, він був під підозрою. Це могло виявитися правдою, а могло й ні. Розсерджена жінка такого типу, як танцівниця, навряд чи перейматиметься точністю сказаного. З іншого боку, вона легко могла роздобути певну внутрішню інформацію. І в цьому разі – тут його вуста жорстко стислися – йому необхідно було вжити серйозних запобіжних заходів.

Він пройшов у будинок і ще раз прискіпливо розпитав Іполита щодо візитів на віллу когось незнайомого. Лакей категорично запевнив його, що нічого подібного не було. Граф піднявся у свою спальню й підійшов до старого секретера, що стояв під стіною. Він опустив кришку, і його тонкі пальці стали намацувати пружину позаду одного з відділень. Вистрибнула потаємна шухлядка – у ній лежав невеличкий пакунок, загорнутий у коричневий папір. Граф вийняв його і хвилину-другу ретельно зважував на долоні. Піднісши руку до голови, він, злегка скривившись від болю, висмикнув одну волосину. Поклав її на ребро шухлядки й акуратно ту зачинив. І далі стискаючи згорточок у руці, він спустився сходами й вийшов із будинку в гараж, де стояв червоний двомісний автомобіль. А за десять хвилин по тому вже їхав дорогою на Монте-Карло.

Провівши кілька годин у казино, граф неквапливо вийшов у місто. А за мить знову сів за кермо і вирушив у напрямку до Ментони. Він ще пообіді звернув увагу на непримітне сіре авто, що трималося за ним, віддалік. І от тепер воно знову впало йому в око. Чоловік посміхнувся про себе. Дорога круто повзла вгору. Його нога різко натисла на газ. Компактний червоний автомобіль був спеціально збудований на замовлення графа і мав куди потужніший мотор, ніж можна було запідозрити з його вигляду. А тому стрілою полетів уперед.

За мить він озирнувся й посміхнувся ще раз: сіре авто силкувалося не відставати. Окутаний курявою, червоний автомобільчик мчав по дорозі, відриваючись. Швидкість ставала небезпечною, але граф був першокласним водієм. Тепер траса спускалася вниз, безупинно петляючи серпантином. За деякий час він уповільнив швидкість і зрештою зупинився перед bureau de poste.[50] Вискочивши з авто, граф підняв кришку ящика з інструментами, дістав звідти коричневий паперовий згорточок і поспішив в установу. А за дві хвилини по тому вже їхав далі в бік Ментони. Коли ж туди дісталося сіре авто, граф, мовби справжній англієць, попивав «чай о п’ятій» на терасі одного з готелів.

А пізніше знову прокатався в Монте-Карло, вечеряв там і дістався додому об одинадцятій. Іполит вийшов йому назустріч зі стривоженим обличчям.

– О! Мсьє графе, ви вже тут. Ви мені, бува, не дзвонили?

Той похитав головою.

– А все ж о третій я отримав розпорядження мсьє графа прибути до нього у Ніццу, в «Неґреско».

– Справді? – запитав господар. – І ти послухався?

– Звісно, але в «Неґреско» вас не знайшов і там нічого про мсьє графа не знали.

– Ага, – сказав той, – а тим часом Марі, звісна річ, пішла на базар, як і завжди пообіді?

– Саме так, мсьє графе.

– А, гаразд, – кинув він, – це пусте. Якась помилка.

І подався сходами нагору, посміхаючись про себе.

А щойно опинився у своїй кімнаті, як зачинив двері на шпінгалет і пильно роззирнувся довкола. Усе здавалося таким, як завжди. Граф перевірив шухляди та шафки, а відтак кивнув сам до себе. Речі лежали майже зовсім так, як він їх залишив, – але все ж не цілком. Було очевидно, що в нього провели дуже ретельний обшук.

Граф підійшов до секретера й натиснув на потаємну пружину. Шухлядка вистрибнула – а от волоска на місці не було. І чоловік знову кілька разів кивнув.

– Наша французька поліція працює відмінно, – пробурчав він. – Просто відмінно. Від неї нічого не приховаєш.

Розділ двадцятий

У Кетрін з’являється подруга

Наступного ранку Кетрін та Ленокс сиділи на терасі вілли «Марґеріт». Попри різницю у віці, між ними зав’язувалося щось на кшталт дружби. Якби не ця дівчина, то тамтешнє життя здалося б Кетрін просто нестерпним. Наразі темою для розмов залишалася справа Рут Кеттерінґ. Тож леді Темплін, не соромлячись, на повну експлуатувала причетність гості до цієї історії. І навіть найзапекліша відсіч, яку лише могла дати міс Ґрей, була неспроможна похитнути її високої думки про себе. А Ленокс, із відстороненим виглядом, схоже, забавлялася маневрами матері, хоч і не без співчутливого розуміння, що ті вражають почуття її подруги. Не сприяв покращенню ситуації й Пупсик, чий наївний і незгасний захват подіями, спонукав його представляти Кетрін усім і кожному:

– Це міс Ґрей. Чули про історію з «Блакитним потягом»? Так от, вона була замазана в ній по самі вуха! Довгенько теревенила з Рут Кеттерінґ за кілька годин до вбивства! Ото пощастило, га?

Того ранку кілька зауважень такого штибу спровокували Кетрін дати на диво різку відповідь, тож коли вони залишилися вдвох, Ленокс у своїй манері неквапливо протягнула:

– Не звикла, що тебе використовують, так? Тобі, Кетрін, слід багато чому навчитися.

– Я шкодую, що не стрималася. Зазвичай мені вистачає терпіння.

– Значить, саме час засвоїти, як випускати пару. Пупсик – усього лише бевзь, він некривдний. А мати, звісно, напрошується на комплімент, але з нею можна зриватися хоч до другого пришестя: це не справить на неї ні найменшого враження. Вона вирячить свої великі блакитні очі – але їй буде байдужісінько.

Кетрін нічого не відповіла на це зауваження, і Ленокс незабаром продовжила:

– А я радше схожа на Пупсика. Бо теж полюбляю годяще вбивство – ну, а знаючи Дерека, то й тим паче.

Міс Ґрей кивнула.

– То ти була з ним учора за ланчем? – задумливо повела далі дівчина. – І як він тобі,