Читати книгу - "ОстаннІ ПовІдомлення , Arachne "

Минув тиждень, наповнений напругою та недомовленістю. Між Лукасом і Клер висіла невидима стіна — мовчазна і важка, але при цьому вони знали, що один невірний рух може зруйнувати тендітну рівновагу, яка ще залишалася між ними.

І ось, у розпал снігової бурі, їхній спокій знову порушили. Телефони задзвонили одночасно, як за сигналом. Лукас схопив телефон, серце шалено забилося, коли він побачив повідомлення:

"Час прийшов. Стара шахта. Ідіть удвох."

Він глянув на Клер, її обличчя зблідло, але очі сяяли рішучістю.

— Це пастка, — тихо промовила вона, не відриваючи погляду від екрану.

Лукас кивнув головою, повільно прибираючи телефон.

— Але ж у нас немає вибору. Він чекає на нас там.

Незабаром вони вже мчали засніженою дорогою, а за вікнами вирувала хуртовина. Сніг обрушувався на лобове скло, приховуючи дорогу, але Лукас продовжував їхати вперед, не зважаючи на бурю.

У машині стояла гнітюча тиша, і Клер нарешті порушила її:

— Лукасе, ти певен, що це не помилка?

Він стиснув кермо міцніше, не відриваючи погляду від дороги.

- Ні. Але якщо ми не підемо, він знайде інший спосіб. Нам треба це закінчити.

Вона кивнула, але її руки продовжували тремтіти.

— Якщо це кінець, я хочу знати, що ти досі віриш мені.

Лукас глянув на неї бічним зором, потім тихо відповів:

— Ми шукаємо правду, Клер.

Стара шахта була прихована у глибині лісу. Коли вони нарешті дісталися місця, машина зупинилася біля масивного чорного провалу в землі. Навколо витала зловісна тиша, порушувана лише свистом вітру.

Вони вийшли з машини, і Лукас увімкнув ліхтар, спрямувавши промінь у темряву. Вхід у шахту був наполовину завалений снігом і здавався покинутим, але в повітрі лунало відчуття, що вони не самі.

- Будь обережна, Клер, - попередив він, перевіряючи пістолет і входячи в темний тунель.

Клер йшла за ним, її обличчя було блідим, але рішучим.

Усередині було холодно та сиро. Вода капала зі стелі, а стіни шахти були вкриті інеєм. Але незабаром їхню увагу привернув дещо інше — у глибині тунелю виднілася невелика кімната, яку явно використовували зовсім недавно.

На підлозі валялися розкидані речі: порожні пляшки, карти та... фотографії. Лукас підняв одну з них і завмер. Це були вони з Клер, зняті здалеку, у різні моменти останніх тижнів.

- Він стежив за нами весь цей час, - тихо промовив він, передаючи фотографію Клер.

Вона здригнулася, дивлячись на знімок, її голос затремтів.

- Він знав кожен наш крок.

Лукас підійшов до столу, на якому лежав старий, пошарпаний блокнот. Відкривши його, він побачив сторінки, списані кривими рядками.

"Вони все заплатять. Один за одним. Вони не зможуть піти".

Він перевернув сторінку та знайшов карту з позначками. Однією з точок була шахта, а наступною — місце їхніх будинків.

— Він збирався закінчити це тут і перейти до наступного етапу, — сказав Лукас, його голос став холодним.

Клер схопилася за його руку, її очі сповнилися страхом.

— Ми маємо йти, Лукасе. Це місце – пастка. Він міг чекати нас будь-де.

Лукас завмер на мить, але потім почув звук, від якого його серце завмерло. Тихий шерех. Кроки.

Він різко обернувся, спрямувавши ліхтар углиб шахти, але там нікого не було.

- Він тут, Клер. Тікаємо.

Вони кинулися до виходу, але хуртовина зовні здавалася ще більш непроглядною, ніж раніше. Снігова буря приховувала всі звуки, але Лукас знав: "Мисливець" був поруч.

Коли Лукас і Клер вибігли з шахти, їх зустріла люта хуртовина. Сніг обрушувався щільним муром, миттєво приховуючи видимість і поглинаючи всі звуки. Вітер завивав, наче попереджаючи їх про те, що йти далі буде смертельно небезпечно.

- Лукасе, ми не зможемо пробратися до машини в такій бурі! — закричала Клер, її голос ледь чути крізь рев вітру.

Лукас озирнувся, намагаючись зрозуміти, що робити. Їхня єдина надія на зв'язок із зовнішнім світом — телефон — не працювала. Сигнал зник, і тепер вони були повністю відрізані від міста.

— Нам треба повернутись у шахту, — відповів він. — Там хоч би сховаємось від вітру.

Клер кивнула, і вони знову кинулися в темний провал шахти, де на них чекали ще страшніші відкриття.

Повернувшись усередину, Лукас увімкнув ліхтар і повів Клер далі тунелями. Холод і вогкість посилювалися, повітря стало важчим, ніби шахта сама по собі була живою істотою, яка затягувала їх все глибше.

Вони натрапили на ще одну бічну кімнату. Цього разу всередині були ящики, вкриті пилом, старі інструменти та щось, що одразу привернуло увагу Лукаса — ще один блокнот та кілька файлів.

— Здається, тут він не лише ховався, а й працював, — сказав Лукас, відкриваючи файли.

Але їхня увага швидко переключилася на інше. Клер зачепилася за щось ногою і відсахнулася, піднявши ліхтар.

- Лукас ... - її голос затремтів.

На підлозі лежало тіло. Чоловік одягнений у робочий одяг, але вже давно мертвий.

Лукас нахилився, перевіряючи кишені загиблого. В одній із них він знайшов посвідчення.

— Це один із зниклих працівників шахти. Він зник кілька місяців назад, - сказав він, піднімаючи посвідчення до світла.

Клер відійшла на кілька кроків, її обличчя стало білим, як сніг поза шахтою.

— Це місце — його цвинтар, — прошепотіла вона.

Їхній шлях продовжився. Через кілька метрів вони знайшли ще одне тіло, потім третє.

— Він використав шахту як схованку та місце для своїх жертв, — сказав Лукас, його голос був глухим від шоку.

Але найстрашнішим було те, що одне з тіл лежало окремо від решти.

Лукас сів і висвітлив обличчя мерця.

— Це... це Джек Ковальськи, — сказав він, показуючи Клер.

У кишені Ковальські Лукас знайшов пом'ятий аркуш паперу.

Я намагався вирватися. Він примусив мене робити це, як за всіма іншими.

Клер з жахом прочитала записку і відступила на крок.

— Він убив навіть свого спільника.

Лукас повільно склав записку і підвівся.