Читати книгу - "Між світлом та темрявою, Мара Найт"

Кора прокинулася, відчуваючи тепло сонячних променів на обличчі. Протерши очі, вона швидко зрозуміла, що лежить у ліжку сама. Кайлена не було. Відчувши легке розчарування, вона сіла, потягуючись, але її увагу привернув стіл. На ньому стояв теплий сніданок: хрусткий хліб, сир, свіжа ягода та ароматний напій. Поруч із їжею лежав медальйон, який їй раніше віддав Морок.

Кора підвелася, відчуваючи голод, і підійшла до столу. Вона взяла медальйон у руки, уважно розглядаючи його. Він здавався майже живим, випромінюючи слабке світло, що наче кликало її. Як тільки вона торкнулася його, магія почала литися з її пальців у медальйон, сповнюючи кімнату легким сяйвом. Це було дивно, але водночас відчуття було таким рідним.

Кора вагаючись одягнула медальйон на шию. Як тільки він торкнувся її шкіри, хвиля спогадів накрила її. Перед її очима промайнули сцени з минулого: її життя як Даніки, материнство, часи війни, моменти щастя та болю, сім’я, яку вона мала тоді. Спогади були такими яскравими, що Кора навіть відчула ті самі емоції, які переживала тоді. Її серце стислося, коли вона зрозуміла, як багато втратила.

Раптом, зібравши всю силу волі, вона зняла медальйон. Спогади поступово згасли, але відчуття материнства до Ліліт не зникло. Воно залишилося, глибоко укорінившись у її душі.

Вона сіла за стіл, взяла шматочок хліба і подумки дала собі обіцянку: тепер вона не дозволить минулому керувати нею. Але Ліліт — це інша історія, і тепер вона не могла ігнорувати той зв'язок, який відчувала до неї.

Кора сиділа за столом, повільно доїдаючи сніданок, але думки про минуле не давали їй спокою. Вона обережно торкнулася медальйона, який тепер лежав поряд із її тарілкою. У його холодному металі було щось магічне, навіть після того, як вона зняла його.

Вона встала, піднявши медальйон, і підійшла до дзеркала. Дивлячись на своє відображення, вона намагалася розібратися у своїх відчуттях. Хто вона зараз? Кора, донька Нікселіни та Астарота? Чи Даніка, минула дружина Морока і мати Ліліт?

Її роздуми перервав легкий стукіт у двері.

— Заходьте, — відповіла Кора, не відриваючи погляду від дзеркала.

У кімнату зайшла Нікселіна, її обличчя було стривожене, але водночас сповнене теплом. Вона підійшла до доньки і тихо сказала:

— Ти виглядаєш замисленою. Щось сталося?

Кора не одразу відповіла, але потім повернулася до матері, тримаючи медальйон у руці.

— Цей медальйон... Він відкрив мені все моє минуле. Мамо, я пам’ятаю своє життя до вас. І пам’ятаю Ліліт.

Нікселіна кивнула, її погляд став ще серйознішим.

— Це важко прийняти, я знаю. Але хто ти зараз, Коро? Ти повинна вирішити це сама.

Кора зітхнула, стискаючи медальйон у руці.

— Я знаю, ким я є. Я твоя донька, мамо. Але я не можу заперечувати свій зв'язок із Ліліт. Вона частина мого минулого, яка тепер стала частиною мого теперішнього.

Нікселіна обережно поклала руку на плече доньки.

— У тебе сильне серце, Коро. І я пишаюся тим, що ти моя донька, незалежно від того, ким ти була раніше.

Кора обійняла матір, відчуваючи тепло і підтримку.

— Дякую, мамо. Але тепер мені треба вирішити, що робити далі.

Нікселіна злегка посміхнулася.

— У тебе є час. Але знай: я завжди буду поруч, щоб допомогти тобі.

Кора кивнула, відчуваючи, як у душі трохи розвиднілося. Вона зрозуміла, що хоч її минуле й важливе, її теперішнє і майбутнє залежить тільки від неї.

Після розмови з матір’ю Кора вирішила трохи прогулятися, щоб розібратися зі своїми думками. Вона взяла медальйон і поклала його у внутрішню кишеню плаща, який швидко накинула.

Вийшовши з кімнати, вона помітила Кайлена, який стояв біля вікна у коридорі. Його постать була зосередженою, а погляд — задумливим, спрямованим у далечінь. Кора підійшла ближче.

— Доброго ранку, — сказала вона, намагаючись зробити голос якомога спокійнішим.

Кайлен обернувся до неї, його очі засяяли знайомим теплом.

— Доброго, Коро. Як ти? — запитав він, підходячи ближче.

Вона затримала погляд на його обличчі, згадуючи нічну ілюзію, але швидко відкинула ці думки.

— Думаю, краще. Хоча все ще намагаюся впоратися з усім, що відбувається, — відповіла Кора, злегка посміхаючись.

Кайлен нахилив голову, вивчаючи її обличчя.

— Ти сильніша, ніж думаєш. І якщо тобі знадобиться підтримка, ти знаєш, що я тут.

Кора кивнула, відчуваючи вдячність за його слова.

— Я знаю. Дякую, Кайлене.

Вони ще кілька хвилин стояли у мовчанні, насолоджуючись спокоєм, який рідко траплявся останнім часом. Але їхній момент порушив раптовий звук важких кроків.

З-за рогу з’явився Ерсіеліан, колишній король ангелів, з суворим виразом на обличчі. Він наблизився до них і сказав:

— Коро, рада збирається. Тобі потрібно бути присутньою.

Кора зітхнула, кидаючи останній погляд на Кайлена.

— Здається, відпочинок відкладається, — промовила вона, а Кайлен лише злегка кивнув.

— Я піду з тобою.

Разом вони попрямували до великої зали, де їх уже чекали.

Кора та Кайлен зайшли до великої зали, де на столі розкладалася карта світів демонів і ангелів. Атмосфера була напружена, бо всі розуміли, що стоять на межі важливого кроку. Але Ліліт, цього разу, не було в залі, і Кора відчула це як певну тишу перед бурею.

На карті відображалися різні світи, та їхні кордони тепер здавалися розмитими. Кора спостерігала, як пальці Ерселіана проходять по мапі, зупиняючись на одному з регіонів.

— Тобі потрібно буде знову бути з Мороком, — сказав він спокійно, але його слова вдарили, як громом. — Так як ти маєш з ним зв'язок в минулому, а він, можливо, все-таки кохає тебе. Ти ж не забула, що він не вбив тебе тоді, коли мав шанс.

Кора відчула, як її серце стиснулося. Усе її тіло кричало, щоб відмовитись від цієї ідеї, але вона знала, що не може повернутися назад.

— Добре, я спробую, — відповіла вона, змушуючи себе звучати впевнено. — Головне, щоб він не вбив мене.

Ці слова здавались холодними і практично механічними, але Кора відчувала, як її внутрішній світ кришиться під тиском цієї необхідності. Вона рушила до своєї кімнати, сподіваючись знайти спокій, але її не залишала думка про Морока.

Коли Кора увійшла до кімнати, вона помітила, що Кайлен вже стоїть там, ніби чекав на неї. Він виглядав розгубленим, але водночас рішучим.

— Ти не можеш піти до нього, — його голос був твердим, як камінь. — Ні, я цього не допущу.

Кайлен прижимав її до себе, відчуваючи, як її серце б'ється частіше, але не через прихильність до нього. Кора відчувала його страх за неї, але цього було мало. Вона вже була у вирі своїх думок і почуттів.

— Я мушу це зробити, — прошепотіла вона, хоч і не бажала це визнавати. — Інакше все буде втрачено.

Тоді Кайлен підняв її обличчя, змушуючи її дивитися в очі. Його погляд був сповнений болю та відчаю, як ніби він готовий віддати все, щоб вона залишилася з ним.

— Я не хочу тебе втрачати, — сказав він з тихим відчаєм у голосі.

Ці слова були важкими для неї, але Кора не могла сказати нічого, що б заспокоїло його. Вона просто нахилилася до нього і поцілувала, намагаючись передати йому свою безмежну турботу і водночас власну рішучість.

Кайлен не дозволив їй відійти, підняв її у повітря і поклав на ліжко. Вони продовжили цілуватися, ніби намагаючись зупинити час, щоб не допустити його втратити. Весь світ зник для них, і залишився тільки цей момент.

Заснувши в обіймах Кайлена, Кора прокинулася ранком, коли перші промені сонця освітлювали кімнату. Вона повільно повернулася, поглядаючи на Кайлена, який міцно спав, тримаючи її за талію. Її серце знову стиснулося від усвідомлення, що вона мусить піти.

Вона ніжно забрала його руку з своєї талії, щоб не розбудити. Кора тихо встала з ліжка і підійшла до столу. Там, серед письмових приладдя, лежав лист — той, який вона написала.

"Любий Кайлене, вибач мене. Я повернусь. Це необхідно, і я мушу це зробити. З любов'ю, К"

Поклавши останній штрих, вона згорнула лист і поклала його на стіл. Її серце боліло від кожного слова, що вона написала, але в душі вона знала, що це правильний крок.

Кора підійшла до своєї шафи, переодягнулась у свій звичний одяг і швидко зробила зачіску. Вона підняла волосся в гульку, зібравши його нагору, щоб не заважало в подорожі. Поглянувши на медальйон, який їй дав Морок, Кора поклала його навколо шиї. Легке світло магії випромінювалось з нього, і вона відчула, як усі її минулі спогади знову заповнили її душу.

Вийшовши в коридор Кора відкрила портал, але ще раз поглянула назад. Ліліт стояла в ззаду, спостерігаючи за нею, і Кора відчула, як вона бере її за руку.

— Ми разом. Ми підемо разом, — сказала Ліліт, і разом вони зробили крок у світ, що чекав їх.

Як тільки портал закрився, вони потрапили в невідоме місце, де все виглядало наче у тумані, але Кора була готова йти далі. Тепер вона знала, що зможе впоратися з тим, що чекає на неї.