Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Чіччо Тумео чесна людина, хоч і бідна та нещасна, у подертих штанях! — Він ляснув себе по рясних латках на сідницях. — Якщо мені хто зробив добро, то я цього повік не забуду. А ця свинота в муніципалітеті хапає мою думку, пережовує її і випльовує в невпізнанному вигляді. Я сказав чорне, а вони вдають, ніби я сказав біле! Єдиний раз я міг сказати, що думав, а кровопивця Седара затуляє мені рота, навіть не помічає мене, наче я не людина, а якесь бидло. Але я, Франческо Тумео ла Манна, син покійного Леонардо, церковний органіст Доннафуґати, у тисячу разів шляхетніший за цього шахрая! А я, дурний, компонував мазурки на його честь, коли народилася… — він прикусив палець, щоб не прохопитися грубим словом… — ця манірниця, його дочка.

Лише тепер спокій зійшов на дона Фабріціо, бо йому все стало ясно. Нарешті він збагнув, кого було вбито в Доннафуґаті та в сотні інших міст і сіл протягом тієї вітряної ночі: маленьке дівчатко на ім’я Довіра, яке щойно народилося і, коли б його дбайливо доглядати, могло б, зростаючи, виправдати всі вчинені раніше акти безглуздого варварства. Урахування голосу «проти» дона Чіччо, п’ятдесяти таких же голосів у Доннафуґаті, ста тисяч в усьому королівстві анітрохи не змінило б остаточних результатів плебісциту — воно б лише підкреслило його вагомість і водночас допомогло б уникнути нівечення душ. Шість місяців тому всі чули грубий деспотичний голос, який погрожував: «Роби, що тобі наказано, інакше — стережись». Тепер складалося враження, що відкриту погрозу замінило нахабне крутійство лихваря: «Стривай, ти ж сам підписався! Невже не бачиш? Адже тут усе ясно! А тепер роби так, як ми кажемо, поглянь-но на вексель: ти хочеш того самого, що й ми».

Голос дона Чіччо гримів не вгаваючи:

— Вам, панам, це байдуже. Можна бути невдячним за ще один маєток, який вам подарували, але коли йдеться про шматок хліба — вдячність стає обов’язком. Цього не знають такі гендлярі, як Седара. Їх цікавить лише зиск, він для них закон життя! Але ми, маленькі люди, це добре знаємо! Якщо пам’ятаєте, ваша вельможносте, мій бідолашний батько був королівським єгерем в маєтку Сан-Онофріо, в часи Фердинанда IV[98], за англійської окупації. Жити тоді було скрутно, але зелений мундир та срібна бляха королівського єгеря давали людині авторитет. Сама королева Ізабелла, іспанка, на той час герцогиня Калабрійська, послала мене вчитися і дала змогу стати тим, ким я тепер є — церковним органістом, вшанованим прихильністю вашої вельможності. А коли нам стало зовсім сутужно, мати послала до двору супліку, і незабаром ми одержали п’ять унцій допомоги, бо в Неаполі нас дуже любили, там знали, що ми — чесні, вірні підданці. Коли приїздив король, він плескав по плечу мого батька й казав: «Доне Леонардо, я хотів би мати якнайбільше таких підданих, як ви, бо це єдина опора мого трону». А потім ад’ютант роздавав золоті монети. «Милостиня» — так називають тепер щедроти справжніх королів, але вони це кажуть, щоб самим нічого не давати, а це була справедлива винагорода нашої відданості. А сьогодні, якщо ці святі королі та прекрасні королеви дивляться на нас із неба, що вони можуть сказати? «Син дона Леонардо Тумео зрадив нас!» На щастя, в раю знають істину! Звичайно, ви, ваша вельможносте, скажете, що королі залюбки роблять такі подачки, що для них це дрібниці. Воно, можливо, й так, напевно, так. Але від цього ті п’ять унцій нікуди не поділись, вони нас цілу зиму тримали на світі. А тепер, коли я міг би хоч чимось віддячити їм, мені не дають слова вимовити. «Тебе не існує!» І моє «проти» перетворюється на «за». Я був «вірним підданцем», а став «мерзенним бурбоном». Сьогодні всі в прихильники Савойя записались! Але я з усього савойського признаю хіба що коржики до кави! — І, тримаючи уявний коржик між вказівним і великим пальцями, він макав його в уявну чашку з кавою.

Дон Чіччо завжди подобався князеві; у молоді літа він готувався стати митцем, але невдовзі, за браком таланту, змушений був відмовитися від своїх мрій і вдовольнитися набагато скромнішою роллю, не нарікаючи на свою нещедру долю. Князь співчував йому через це все. Але тепер, слухаючи палкі слова органіста, князь проймався до нього захопленням і в глибині душі запитував себе, чи, бува, не шляхетніше повівся під час плебісциту дон Чіччо, ніж князь Саліна. Який страшний злочин вчинили всі ці жалюгідні Седари, великі й малі, в Доннафуґаті, Палермо, Турині, дозволивши собі вчинити наругу над совістю цих людей! Дон Фабріціо не міг знати, що пасивність та фаталізм, у яких протягом багатьох наступних десятиріч звинувачували жителів італійського Півдня, мали своє коріння в цьому безглуздому скасуванні їх першого волевияву.

Дон Чіччо, розваживши серце, заспокоївся. Він належав до досить виняткового типу людей справді доброго виховання, але водночас йому так само були властиві риси далеко поширенішого типу — «сноба». Тумео належав до зоологічного виду «пасивних снобів», виду, яким тепер незаслужено погорджують. Ясна річ, слово «сноб» було невідоме в Сицилії 1860 року, але так само, як сухотники існували ще до Коха, так і в ті далекі часи були люди, для яких найвищим законом життя було підкорятися, наслідувати, а насамперед не справляти прикрощів тим, кого вони вважали вищими від себе за соціальним рангом. Адже «сноб» — це щось протилежне до заздрісника. Тоді снобам давали різні назви: їх називали «вірнопідданцями», «незрадливими прихильниками», «відданими прибічниками»; в ту добу сноб жив собі щасливим життям, бо найменшої усмішки високопоставленої особи було досить, щоб сповнити сонцем цілий його день; його часто прославляли цими втішними епітетами, тому в ті часи сноби плодились енергійніше, ніж тепер. Таким чином, дон Чіччо зі своєю щирою душею сноба злякався, що завдав прикрощів дону Фабріціо, і відразу ж кинувся метикувати, яким би способом можна було прогнати хмари, які з його вини, як він вважав, скупчилися на високому чолі князя. Найкращим способом було запропонувати продовжити полювання. Так вони й зробили.

Захоплені зненацька у своїй полудневій дрімоті, кілька нещасних бекасів та ще один кролик впали під пострілами мисливців, надзвичайно влучними цього дня; обидва відчули величезну втіху, уявляючи собі, що стріляють не в беззахисні створіння, а в дона Калоджеро Седари. Але ні тріскотня пострілів, ані тріпотіння підстрелених пташок, що їх пір’я на мить спалахувало іскрами в сонячному промінні, не могли заспокоїти князя. В міру того, як наближалось повернення до Доннафуґати, його неспокій, досада й відчуття