Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

— Так, слухаю, — сказав голос.

Антон назвав себе. Згадав Мілу. Поцікавився, чи не відволікає пані від важливих справ.

Та кілька секунд мовчала.

Відтак спитала, чим може допомогти.

— Мені тут у вуха ллють усяке лайно, — сказав Антон. — Роблять із Міли чумну сучку. А я хочу знати правду.

— Ви самі того хочете, чи вас змусили дізнаватися? — Жінка зробила наголос на слові «змусили».

— Змусили? — не зрозумів Антон. — Що ви маєте на увазі?

— Люди шукають правду або для заспокоєння, або ж для помсти, — пояснив голос у телефоні. — Найчастіше буває так, що на помсту їх провокують. Тобто змушують мститися.

1 Композиція Девіда Бові з альбому «The Best Of David Bowie 1969/1974». Пісня присвячена самотності астронавта — майора Тома, який опинився наодинці у відкритому космосі.

— Мене ніхто не змушує. Я хочу розібратися.

— Ви хочете мститися, це очевидно. Вибачте, але не люблю ускладнювати людям життя...

— Я ж вам кажу: лише розібратися.

— І собі теж.

У смартфоні квакнуло. Абонент обірвав розмову.

18

Не думав тебе сьогодні побачити. — Назар відірвався від монтажного монітора, щоби дати Антонові краба.

— А про що думав?

— Що ти забухав днів на п’ять.

— До того йшло. Але знайшлися ліки.

— Нова сексі?

— Не вгадав.

— Поділися.

— Тримай! — Антон поклав перед адміном роман про невелику чорну діру. — Путівник по ексклюзивних розвагах.

— Не читаю романів.

— Зовсім?

— Паперових точно не читаю. Очі болять.

— То скануй і читай з монітора.

— І які там розваги?

— Я ж кажу: ексклюзивні. Усі кола акваріуму.

— А я думав — щось для спасіння душі.

— Для спасіння тобі пізно читати. — Антон сів поряд із Назаром, глянув на монтажний матеріал. — Що з випуском?

— Усе рівненько, усе гладенько. До речі, Марчик непогано вписався. Ніби й тримається як «альфа», але жодного хамства, жодної лобової конфронтації. І з адміністраторами веде себе коректно.

1б1

— Це тішить.

— А ти мене не проконсультуєш щодо останніх подій?

— Я не в курсі останніх подій.

— Тобі ще не повідомили корпоративну сенсацію дня? Тоді я перший. Августина Лавровича призначили генеральним директором каналу.

— Навіть так... — Антон гмикнув, підвівся і рушив до віддаленого кута монтажної. — Каву питимеш?

— Ти не знав? — гмикнув Назар. — І ранкового зливу на фейсбуці теж не бачив?

— Кажу ж тобі: я книжку читав. А що туди злили?

— Про Мілкіну смерть. Фоточки з каптьорки, старі ролики з її стриптизом та відео з кастингів. Плюс детальний перелік версій. Детектив. Поганий кінець поганої дівчинки. Усе грамотно зроблено.

— І все?

— Про твій із нею роман — ані слова.

— Наші злили? — Антон увімкнув кавоварку.

— Якщо під «нашими» розуміти хлопців Бавловського...

— Ну... — примружився Антон.

— «Ну» — так чи «ну» — ні?

— Ну — так.

— Тоді наші, — кивнув Назар. — Там, зрозуміло, уже купа перепостів. Боти від шостої ранку строчать обурені коменти. Охи, ахи та інші жахи. Із того всього є в мене чуйка: рейтинг стрибне.

— Ти казав про перелік версій. — Антон поставив перед монітором стаканчики з чорною кавою. — І яка головна?

— Боти розганяють шаблон про привид із минулого.

— Привид?

— Головний меседж такий: у Міли було складне минуле. І вона в тому минулому накосячила по повній програмі. От, мовляв, і прилетіла атвєтка.

— Натякають на історію з вітчимом?

— Стопудово.

— Але про саму цю історію, напевне, ще не кажуть, — припустив Антон.

— Як здогадався?

— Здогадатися не важко. — Антон відпив кави. — Публіку треба тримати в напруженні. Коли на тему присяде з пів мільйона дятлів, запустять історію з вітчимом. Це ще пів мільйона.

— Ну так, класика, — погодився адмін. — А що далі?

— А ти впевнений, що злив від Бавловського?

Назар роздумував, аж поки випив усю каву. Кинув

стаканчик до сміттярки, відтак запитав:

— А від кого?

— Наприклад, від того, кому не сподобався його кар’єрний злет.

— І хто б це міг бути?

— Хтось впливовіший за нас із тобою. — Антон очима показав на стелю. — І з купою бабла.

— Не виключено, — погодився адмін. — Недешевий хайп.

— Ще новини є?

— Тобі мало?

— A-а, до речі, що там на «Імпудикусі»?

— Свіжі відосики з житлових боксів.

— І нічого цікавого?

— Є запис Марка з Христиною.

— Уже трахнулися?

— Ні, поки що принюхуються одне до одного.

— Сподіваюся, що із цієї локації, — Антон обвів поглядом монтажну, — відосиків немає.

— Я ж тобі сказав: тут чисто.

— Ти й сьогодні перевіряв?

— Я кожного разу перевіряю, — запевнив Назар. — До речі, бро, я от про що подумав: якби Міла пішла проти системи, проти тих, хто сидить на «Імпудикусі», то її би так просто не вбили.

— А як?

— Це надто легка й надто публічна смерть.

— «Пішла проти системи»? — знизав плечима Антон. — Це щось новеньке. Наскільки я пригадую, йшлося не про повстання, а про косяки.

— Це припущення. Я ж кажу: якби пішла проти.

— Нехай буде припущення, добре, — кивнув Антон. — Спробуємо пофантазувати. І як саме, на твою думку, її мали стратити? Зідрали би шкіру живцем перед камерами? Відправили б у джунглі задовольняти зграю орангутангів?

— Я дивуюся тобі, старий... Ти ж режисер. Здирання шкіри перед камерами! — Назар зробив великі очі. — Таке не цікаве сьогодні навіть тим, хто купує колумбійський снаф9. Повір мені, там усе набагато цікавіше. І вишуканіше. Там над сценаріями працюють фантазери світового рівня, а не графомани, найняті за штуку баксів.

— Ти забув про орангутангів.

Назар ляснув себе по колінах. Сказав:

— Вибач, бро, я мудак. Я розумію, як тобі зараз...

— Стоп, — перервав Антон. — Не з’їжджай із теми. Ти сказав: «Пішла проти системи». Ти це сказав?

— Ну сказав. А ще сказав, що це припущення.

— Я з тобою працюю вже шість років. Я тебе як облупленого знаю.

— Невже?

—