Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Там є ще одна закладка, — перервав декламацію дівчини Любомир.
«Ансі наблизилася до мене, ще раз нахилилася, взяла в рот мій кінець... — Софія кинула миттєвий погляд на власника «Дівінуса»; той сидів незворушно і, здавалося, уважно слухав. Вона подумки вилаялася і продовжила: — «Ансі почала жадібно смоктати його просто перед Лулу. Перед моїми очима підносилися й опадали, наче хвиля, її стегна; відтак вона, немов оскаженілий звір, затягла мене на софу; і в той час, коли Лулу, плачучи, здригаючись і стогнучи від насолоди, задовольняла себе гумовим інструментом, ми з Ансі навіжено кохалися, і моє жорстоке знаряддя штурмувало її анальне небо...»
— Достатньо, — зупинив її Любомир.
— Вам не сподобалося?
— Сподобалося, — сказав він. — Але достатньо. Пів години минуло. Тобі час до тата.
— Виряджаєте мене геть?
Її здивування було щирим.
— Так.
— Але я дивуюся чоловікам, — сказала Софія, допиваючи вино. — Ви можете робити все, що завгодно, з молодими і красивими дівчатами, але вам і тому вашому клієнту цікавіше підглядати через камери та слухати всяку хрінь.
— Ти кажеш зайві слова. Але, з іншого боку, маєш рацію, — кивнув Любомир. — Цікавіше.
— А вине хотіли б, щоби ми з Жанною натурально зіграли з вами в Лулу та Ансі? Не хочете взяти штурмом наше небо?
— Ти будеш грати Ансі. Але Лулу буде грати Рита.
— Та заспана білка?
— Так.
— Тому що в Жанни зайва вага?
— Тому що я так хочу.
— Воля ваша. Я з білкою і з вами?
— Ні, з іншим. Я буду спостерігати.
— Лише ви?
— Цього ніколи не передбачити.
— Тобто? — не зрозуміла Софія.
— У задоволеннях спостереження ніколи немає певності в тому, що не існує спостережника за спостережником. Це така піраміда, у якої сцена є основою,
а з вершини видно усі рівні. І чим вище розташований спостережник, тим далі він від тілесної гри. Тим чистішою і вищою є його насолода.
У Софії з’явилися свіжі «зайві слова», але вона стрималася. Лише скривила губи.
— Тіло належить матерії, — усміхнувся власник «Дівінуса».
— І що?
— Воно підлягає закону обмеження форми. Тіло народжується у смороді та зніяковінні, живе у смороді та зніяковінні і врешті-решт старіє і вмирає у ще більшому смороді та зніяковінні.
— Хіба від мене смердить?
— Від усіх смердить, — із несподіваною злістю мовив Любомир. — Від тебе, від мене, від кожного. Тіло щомиті виділяє смердючі соки, воно всіяне прищами та бородавками, воно наповнене вірусами і бактеріями. А ще воно постійно гниє.
— Гниє? — Софія гмикнула, підвелася. — Моє також?
— У тебе щонайменше три гнилі зуба.
— Там пломби стоять.
— А під тими пломбами все гниле. Онде, емаль почорніла. Піди до дзеркала, подивися на свої запалені ясна. Якщо ти тричі на добу не почистиш щіткою рота, із нього смердітиме гниллю. Натуральною гниллю. І це — факт.
— Дякую за комплімент.
— А до чого тут компліменти? — Від різкого руху руки порожній келих Любомира перекинувся на килим. — Мова ж не про тебе, мова про вселенське тіло, про матерію, якій властиво занепадати. Будь-яка матерія, по відбуттю провини своєї, втрачає форму і зникає у хаосі, у безвидді.
— Матерія у чомусь завинила?
— Вона від початку часів несе на собі прокляття виродження.
Софії раптом здалося, що вона все зрозуміла. Що якась добра сила зняла пов’язку з її очей і дозволила прямо бачити те, що раніше перебувало за завісою, зітканою з понтів, страхів та упереджень. Підземна зала вже не здавалася зловісною, а являла себе лише тим, чим була насправді, — неприбраним сховищем старих меблів та побитих міллю опудал. А загадковий господар цього підземелля здувся і знітився до кощія-онаніста, спроможного лише підглядати за грою молодих, сповнених сили тіл.
«Це не матерія смердюча й проклята, — подумки підсумувала донька інженера, — це вся ваша піраміда гнила та хвора».
Вона відчула енергію, що наповнювала свіжою силою і бажанням кожен м’яз її тіла.
— ...Ти ж казала, що ти розумна, — долинув до дівчини кощіїв голос. — Я й розмовляю з тобою як з розумною. Як із дівчиною, призначеною для справ особливих і делікатних.
— Щиро вам дякую, — широко усміхнулася Софія. — Ви добре все пояснили. Вам цікавіше дивитися. І не лише вам, а всій тій вашій піраміді. О’кей. Жодних проблем. Будь-який концерт за ваші гроші.
— Ти не забула, що на тебе тато чекає?
— Та вже йду, йду. — Софія не без зусилля відчинила важезні двері. — Бай-бай.
Вона почала підніматися сходами, але зупинилася і знову заглянула до зали.
Любомир розкорковував нову пляшку й не одразу її помітив.
— Ти щось забула?
— Я знаю, чому вам сподобалася назва з тим «божественним богом». — Софія дивилася просто в сіру пляму Любомирового обличчя. — Тому що на вершині тієї вашої піраміди немає найвищого спостережника.
— Це лише припущення. — Кощій наповнив келих. — Одна з багатьох можливих версій.
— Ні.
— Доведи.
— Змія, яка схопила себе за хвіст, не зможе сама себе з’їсти.
Рука з келихом зупинилася на півдорозі.
Кощій завмер, наче випускаючи з легень зайве повітря. Відтак подарував їй чи то посмішку, чи то вищир:
— Я не часто повторюю, але тепер повторю, — сказав він, підносячи келих до губ. — Повторю, бо мені приємно повторювати тобі, Софіє: ти потрібна мені, ти обрана і призначена. Для справ особливих та делікатних.
«Для справ особливих та делікатних, — повторив слідом Антон, відкладаючи книжку. — Знаємо-знаємо, що таке справи особливі та делікатні».
Він увімкнув у смартфоні режим селфі й побачив на екрані власне обличчя. Набрякле, недбало поголене, із темними колами під очима. Кущики сірого волосіння визирали з вушних западин.
— А може, й не знаємо... — проказав уголос і вимкнув камеру. Побачив позначку пропущеного дзвінка.
Торкнувся великим пальцем екрана.
Дзвінок був від Назара.
«Потім», — вирішив Антон.
На екран вистрибнула ще одна позначка. Повідомлення.
Назар писав:
«Телефон Анжели N...» Далі йшли цифри.
Антон не відразу усвідомив, про кого йдеться. Відтак згадав розмову в автівці.
Гмикнув.
І набрав номер.
Рінґтоном подруга Міли обрала розщеплені та тривожні ритми «Space oddity»1. Такі ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патерн, Володимир Львович Єшкілєв», після закриття браузера.