Читати книгу - "Три шляхи до одного серця, Катря Вивір"

— О, я вже подумав, що ти більше не зайдеш в гості! — гукнув до неї Назар, який із засуканими по лікті рукавами щось прав у великому відрі. В приміщенні стояла легка пара.

— Що це? — Тіна роззирнулась, повсюди на стінах висіли білі пухкі пасма шерсті. Дівчина торкнулась одного з них і відчула приємне тепло в руці, потім занурила пальці у сплутані волокна глибше і її серце затріпотіло від задоволення.

— А на що схоже? — весело відповів Назар, полощучись у відрі. — Чиста овеча шерсть, піде на пряжу.

 Коли дівчина думала про своє особисте життя, то ніколи не була ні в чому впевнена, її весь час гризли сумніви та долала нерішучість. Коли ж Тіна вперше у цій тісній кімнатці торкнулась справжньої випраної та просушеної вовни, вона знала напевне — це точно любов.

— Така м’яка та тепла. Ти її продаєш? — запитала дівчина.

— Так, частину продаю оптом, частину забирає мати. Вона сама пряде і в'яже різні речі.

— І теж продає? — Тіна навіть не думала випускати з рук вовняне пасмо.

— Одразу вас видно, київських, аби тільки щось купити, — засміявся Назар. Він вийняв оберемок шерсті із гарячої води, відкрив вікно і виставив відро на двір. Потім взяв іншу тару, налив туди трохи шампуні і знову взявся за прання. — Так, мати продає свої вироби: різні светри, шкарпетки, хустки, накидки. Чого тільки не майструє, — нарешті відповів Назар.

— Я знаю, де вона живе, ми сусіди. То можна просто прийти і купити? — не вгавала Тіна. Їй конче потрібне було вовняне пончо чи хоча б що-небудь із цього матеріалу.

— Ну, зазвичай, вона робить на замовлення і тільки для місцевих. Попит на такі речі в наших холодних краях великий, а мати сама не багато встигає. Та і я відстаю, як бачиш. Кожен день кілька годин перу та просушую вовну ще з весни: і глянь, скільки зосталось, — Назар махнув рукою у куток, де лежала ціла купа брудного засмальцованого клоччя, мало схожого на білосніжні пасма, що сохли на стінах.

— І багато пряжі в тебе купують?

— Все під нуль. Он на стіні список, щойно підсихає нова партія, вже є кому відправити, — Назар усміхнувся сам до себе, продовжуючи прати вовну. — На мою продукцію місяцями чекають.

— І вигідно ось так віддавати необроблений матеріал? Може краще одразу продавати готові вироби? — Тіна підійшла ближче до Назара і зазирнула у відро.

— Я що, схожий на фею? Між іншим, в мене є основна робота і брикливий підліток, якого потрібно годувати. І все, що я встигаю у вільний час, – це доглядати за отарою, прати, сушити вовну і більше нічого. Навіть не маю часу на жінок, а ти мені пропонуєш светри в’язати? — Назар був у бадьорому та жартівливому настрої.

 Тіна засукала рукава і попросила, щоб Назар і її навчив прати вовну. Він дістав з-під столу ще одну пару залізних відер і обидвоє пліч-о-пліч взялися до роботи. Назар показував, а Тіна повторювала.

— Спочатку накладаєш повне відро вовни, вона, коли намокне, стане втричі меншою. Потім набираєш туди гарячої води і добряче полощеш волокна. Цю воду виливати не можна, потрібно виставити на двір на кілька годин.

— А для чого це?

— Коли вода охолоне, весь бруд і пісок осяде на дно, а на поверхні тоненькою кірочкою збереться віск з овечої шерсті – ланолін. Це найкращий засіб для загоєння будь-яких дрібних ран і тріщин на шкірі.

— В мене геть розтріскались губи, — бовкнула Тіна, перучи свою партію вовни. Назар дістав з кишені маленьку жерстяну коробочку і поклав перед нею.

— Спробуй!

— Просто пальцем? — Тіна намагалась відкрити ланолін, однак кришечка не піддавалась.

— Так, просто пальцем, — Назар взяв коробочку, відкрив, занурив туди пучку мізинця, зачерпнув трохи воску і обережно провів по сухих губах Тіни. — Ось так.

 Дівчина зніяковіла і на мить застигла, дивлячись у його сині очі. Однак Назар відкашлявся та швидко повернувся в інший бік

— Бонбон, іди но сюди! — гукнув пса чоловік і той одразу прибіг із хліва весь у сіні (певно задрімав біля якоїсь овечки). Назар взяв його на руки, витер робочим фартухом собаці лапки і змастив воском чорні подушечки та шершавий носик. — Отак вже краще. Ми в сильні морози завжди мажемо собакам лапи, аби не потріскались і не боялись солі. На, забирай собі! — Назар простягнув Тіні ланолін і прослідкував, щоб вона поклала його в кишеню. — Ми майже закінчили. Лишишся на обід?

— Я? Ні, дякую, хочу сходити до твоєї мами поки світло. Може в неї щось лишилось на продаж. А як ні, замовлю собі пончо, давно хотіла.

— Вона цілими днями вдома, можеш не поспішати, — сказав Назар з надією, що Тіна таки погодиться скласти йому компанію за обіднім столом, однак дівчина промовчала. — Тільки хочу тебе попередити, що моя мати має одне дивне захоплення. Ну в селі її шанують, однак я такі речі не сприймаю. Вона ворожить на травах, по руці та й таке інше. Просто не зважай і не погоджуйся, якщо запропонує.

— О це точно не для мене!

 Тіна з Назаром ретельно викрутили кожен свою вовну і рівномірно розвісили на гачки біля обвугленої кам’яної печі. Дівчина погукала Бонбона і вже збиралась йти, як раптом згадала про ціль свого візиту.

— Я помітила, що ти любиш полювання?

— Так, любив, коли мав на це час.

— Я хочу запросити тебе на полювання, там буде і мій шеф, просто складе нам компанію. Така собі неформальна зустріч. Що скажеш? — Тіна спостерігала, як у Назара вмить насупились брови і напружилось чоло. «Напевно, обирає, з якою інтонацією сказати мені «Ні!» – подумала дівчина.

— Так, гаразд. Буду більш-менш вільний на наступних вихідних.

— Супер, тоді до зустрічі. Зідзвонимось! — Тіна так зраділа своїй дипломатичній перемозі, що ледь втрималась, аби не застрибати на місці. Ігор буде нею дуже задоволений.

— Але ти заходь час від часу. Якщо схочеш, звичайно. Бо я вже якось звик, — ніяково додав Назар, чухаючи потилицю.

— Постараюсь, — усміхнулась йому Тіна, покликала Бонбона і вийшла з хліва під монотонне овече мекання.