Читати книгу - "Безцінний"

— А ти Рейчел! — Карлиця мусила підстрибнути, щоб побачити Лізу, яка сиділа з іншого боку величезного авто. — Я Бриджет. Як життя? Усе гаразд?

— Краще бути не може, солоденька! А що в тебе? Сподіваюся, ти вже продала сьогодні якийсь палац симпатичному шейхові! — відгукнулася шведка з американським акцентом.

Бриджет зайшлася таким сміхом, ніби в житті не чула вдалішого дотепу. А Кароль відчув себе ніяково, сидячи отак за кермом і дивлячись згори на маленьку жінку. Вискочив з авто і відрекомендувався як Чарлі Волтерс, наслідуючи англійський акцент. Бриджет театрально ляснула в долоні й подивилася на нього так кокетливо, що він не міг не розсміятися. Багато разів чув, як люди критикували фальшиву американську сердечність. Та, мабуть, йому був більше до душі світ удаваної сердечності, ніж автентичної європейської фрустрації, що йшла з глибини душі.

Бриджет, без упину щебечучи, як і належало професійній ріелторці, провела їх до будинку. Дорогою розповідала про вади дому в такий спосіб, що кожна звучала як достоїнство, а Кароль відчув себе справді винятковим клієнтом.

— Я трохи непокоюся за продаж цього замку, бо він виглядає інакше, ніж звичні американські будинки. Вітальня більше нагадує бальну залу з великим каміном, вікна величезні, як у церкві, а замість традиційного саду — старий парк. А звичайні люди надають перевагу нормальній веранді, садочку, вітальні з кухнею, посередині невеличкий бар. А тут… Зрештою, самі побачите.

Зайшли досередини й почали роззиратися. Це був цілком пристойний дім у колоніальному стилі початку двадцятого століття, який потребував реставрації, але мав чудову атмосферу, Каролеві він асоціювався з проклятими будинками з американських горорів.

— Чудовий парк, — сказав, стоячи біля вікна, що виходило в сад. — Я й не думав, що побачу щось таке поза межами Англії. Тепер тільки треба протягом п’ятисот років добряче поморочитися з газоном, і буде як удома.

— Ой, благаю, не припиняй говорити! — Бриджет засміялася, а він раптом усвідомив, що дуже хоче справити на неї добре враження, оскільки ця на вигляд майже тридцятилітня жінка, що сягала йому до пояса, була найзвабливішим утіленням життєрадісної сексуальності, яку він коли-небудь бачив. Стала перед ним, і він зрозумів, що вона знає, про що він думає. Сперлася плечем на підвіконня, схрестила ноги на монструозних — як же інакше — підборах і кокетливо глянула на нього.

Ліза підійшла до нього й обійняла.

— Знаю, знаю, теж мене цим купив, ох же ж ці британці, чорти б їх ухопили. Скільки ванних кімнат?

— Усього три. Одна внизу, одна нагорі й одна тільки для головної спальні. І три каміни. У вітальні, в їдальні й один у головній спальні.

— Що думаєш? — звернулася до нього.

— Що легко буде загасити пожежу в спальні.

Відірвався від обох жінок і почав кружляти по кімнаті.

— Бриджет, можна тебе дещо попросити? — запитав.

— Твоє прохання для мене як наказ, — відповіла низьким голосом, від чого мусив ковтнути слину.

— Такі рішення не ухвалюють отак, після п’ятихвилинної прогулянки. Цей дім же можна орендувати, правда?

— Можна. Єдине тільки, що власники не робитимуть ремонту, тож розраховуватимете на себе.

— Ага. Думаю, ми його винаймемо, але… — він завагався, — я знаю, що це незвичне прохання, але чи не могли б ми тут залишитися до завтра? Ми зрозуміємо, якщо відмовиш, адже ти нас не знаєш, але нам це завжди допомагало. Щоб перевірити місце, треба там заночувати.

В очах карлиці засяяли грайливі вогники.

— Ех ви, невиховані європейці. Я вас, звичайно, розумію, але в нас немає такої традиції…

Кароль, як типовий син слов’янського народу, знав, що треба зробити.

— Ми усвідомлюємо, що просимо забагато. Тому залюбки напишемо якусь розписку, що не винесемо, — він роззирнувся, — жодного з трьох камінів. І заплатимо за послугу відповідно до тарифів вашої фірми.

Витягнув портмоне й почухав голову.

— Триста доларів готівкою вистачить? — запитав.

Бриджет елегантним рухом взяла банкноти з його руки й заховала їх до своєї течки з паперами.

— Ключі я вам не залишу, і хтось із вас має бути завжди тут, гаразд? Побачимося завтра о восьмій ранку. — Підморгнула їм і вийшла, похитуючи задком.

Коли двері зачинилися, повернувся до Лізи. Шведка схрестила руки на грудях і дивилася на нього з докором.

— Справді, Чарлі?

Знизав плечима.

— Не збуджуйся так наступного разу, бо в тебе зникає акцент. На щастя, брак у вимові ти компенсував доларами.

Надвечір прогулялися околицею, дуріючи на камеру. Кожен сторонній перехожий прийняв би їх за закохану пару, що переживає другу молодість. Ліза навіть була аж так легковажна, що попросила патруль, який саме проходив повз, сфотографувати їх на фоні будинку Ричмонда.

— Це такий гарний дім і такий гарний район, о Господи, я й справді хочу тут жити!

За нагоди перекинулася кількома словами з охоронцями. Це були кремезні латиноамериканці, озброєні, дуже впевнені й ніби розумні. Приблизно сорокарічні чоловіки, які після війська або поліції пішли на краще оплачувану роботу в ПВК — приватну військову компанію. Армії найманців, заховані за вивісками охоронних фірм, були в Штатах настільки потужними, що деяким доручали такі важливі завдання, як охорона американського посольства у Багдаді. Також ширилися чутки, що керівництво використовує ПВК для завдань, під час виконання яких не мало бути помічено солдатів американської армії.

Тутешні, з нашивками «Raven» і червоно-чорними шевронами на рукавах, менше скидалися на найманців, а більше на вишколених польських охоронців супермаркетів. І то добряче вишколених. У мундирах по фігурі, вони мали вигляд фізично справних, а біля наручників виднілися пістолети, які не були схожі на іграшкові. Кароль і Ліза побачили просто пістолети, зате Анатоль одразу б зрозумів, що це була не звичайна короткоствольна зброя, а напівавтоматичний пістолет Heckler and Koch Mk 23. Від середини дев’яностих років — штатна зброя всіх американських спецслужб, контрольованих SOCOM[42], в тому числі славетних підрозділів «Дельта» і CEAL, також її використовував польський підрозділ GROM. Для Анатоля це був би привід замислитися, чому така зброя, ще й з лазерним прицілом фірми Insight Technology, який використовують у війську, прикрашає кобури приміських паркінгових дідусів.

На жаль, Анатоль залишився в Нью-Йорку, оскільки для Лізи «не дивився» достатньо добре як на її чоловіка. Сидів у готельному номері, переписуючи й без кінця виправляючи лист до своєї дружини і, правду кажучи, ні на секунду не замислювався над тим, що могло діятися в Нью-Рошелл.

— Мене трохи непокоїть, що тут немає огорожі. Адже раніше ми проїжджали повз підозрілу околицю, — щебетала Ліза, обіймаючи руку Кароля.

— Повірте, це таке саме безпечне місце у Сполучених Штатах,