Читати книгу - "Безцінний"

як газон перед Білим Домом. — Домінґо Чавес похитувався вперед і назад на широко розставлених ногах. — Коли ви поселитеся, ми надамо вам детальну пропозицію, але наша фірма спеціалізується на таємній охороні. Нині двадцять перше століття, в нас надійний моніторинг, а швидка реакція краща за мур. Мур має два боки. До будинку важко дістатись, але з нього важко і втекти. Ви ж не захотіли б, напевно, дивитись, як ваша донька не може втекти від ґвалтівника, бо в неї на шляху стоїть стіна, яку ви звели для її ж безпеки. Хіба не так?

— Так, — підтвердила вражена його логікою Ліза.

— Ви воліли б, аби хтось з’явився, зробив маніякові третє око посеред лоба, поправив малечі сукенку й заніс неушкоджене маля додому. Правда ж, пані? — Чавес погладив руків’я пістолета.

Цим разом Ліза лише кивнула головою.

— Даруйте, якщо я надто образно висловлююсь, але ненавиджу ґвалтівників. Це сміття. Ви ж не юристи, еге ж?

— Ні. Мій чоловік банкір.

— А, банкір, — вимовив таким тоном, ніби перед його примруженими очима продефілювали мало не всі жертви світової кризи. — Це ліпше, ніж юрист. Тільки трохи шкода, що мушу працювати у дві зміни, щоб сплатити іпотеку, та нічого не вдієш, такі часи. Так чи інакше, гарного вам вечора. Ви симпатична пара. І не хвилюйтеся, займемося вами.

— Це якийсь божевільний, — сказав Кароль, коли Чавес зник за поворотом, перед тим відсалютувавши на їхню честь. — Я не хочу тут жити, не може бути й мови.

— Але ти й не мусиш тут жити, Чарлі. Мусиш здійснити зухвалу крадіжку з проникненням.

— А, ну це інша річ.

Коли стемніло, розташувалися в головній спальні. Внизу залишили увімкнене світло на випадок, якби Бриджет вирішила проїхатися повз і перевірити, чи часом не влаштували вони тут збіговисько на триста осіб — по долару з носа, щоб вийти на нуль. У спальні єдиним джерелом світла був ліхтарик на Лізиній голові, у світлі якого вона монтувала своє спорядження. Дзеркальце, кілька об’єктивів, серед них один завбільшки з відро й один із кабелями, під’єднаними до прибору нічного бачення, тепловізорна камера у формі поліцейського радару, телескоп як для спостереження за поверхнею Місяця. Все підключене через порт USB до невеликого ноутбука.

— Що шукаємо? — запитав у Лізи, що порпалася біля спорядження.

З часу від’їзду з Нью-Йорка розмовляли англійською, пересвідчились, що так простіше.

— Недоліки, — відповіла вона. — Недоліки, які має кожна система безпеки внаслідок компромісів, необхідних за бажання мати дім з одного боку безпечний, а з другого — нормальний. Такий, що не нагадує бетонний бункер, що не викликає армію охоронців, коли у відчинене вікно залетить листочок, і не починає вити, бо ти вночі пішов до кухні напитися води. Утім, усі колекціонери творів мистецтва параноїки. Одні будують бункери, ставлять сейфи і колючий дріт, наймають численну охорону на цілу добу. Інші перетворюються на білочок.

— Білочок?

— Схопить горішок, занесе в дупло й сидить тихо, щоб ніхто не дізнався, що вона має якісь запаси. Це дуже часто трапляється серед колекціонерів. Не охороняють колекції, бо тоді мусили б сказати охоронцеві, що в них є. Не ставлять ґрат, бо це був би знак того, що в них є щось цінне. Не монтують сигналізаційні системи, бо працівники дізналися б про їхні скарби. Нікому не довіряють. Вони ненормальні, але це працює. Не можна вкрасти те, про що ніхто не знає.

— І це той самий випадок?

Ліза відірвала погляд від комп’ютера й подивилася на нього з жалем.

— Власники незаконних творів, пов’язаних із крадіжками, — це зовсім інший випадок. Чому?

Якийсь час Кароль дивився на оповитий темрявою будинок по той бік вулиці. Розташований на похилому пагорбі, точково освітлений потужними прожекторами, які підкреслювали найцікавіші елементи архітектури, він більше нагадував невеликий французький замок, аніж американську оселю за кілька кварталів від звичайного житлового масиву, заселеного людьми настільки вгодованими, що в торговельних центрах мусили пересуватися на візках.

Вулицею безшумно проїхав електромобіль охорони. Тоді зрозумів, про що запитувала Ліза.

— Бо не можуть впустити поліцію в дім, — відповів.

— Отож-бо. Завданням сигналізаційних систем у випадку нелегальних колекцій є передусім не допустити злодіїв до оселі. Що зазвичай означає високий мур, гектари всіяного датчиками руху газону, камери відеоспостереження всюди, де тільки можна. Тут з точки зору консерваційної охорони пам’яток не можна застосовувати такі речі. Що не означає, що вони не спробували. Глянь.

Ліза розвернула монітор у його бік. Зображення здавалося твором сучасного мистецтва, різноколірні плями, що не утворювали жодного образу, сіре тло перетинали кілька блакитних рисок, а ще кілька зелених цяток. Намагався щось зрозуміти з цих візерунків, але врешті безпорадно подивився на неї.

Буркнула щось по-шведському.

— Що ти кажеш?

— Таке народне прислів’я. Про переваги самотності й покладання тільки на себе. Байдуже. Подивися зараз.

Покопирсалась у налаштуваннях, і зображення змінилося на краєвид за вікном. Їхній газон, плавний закрут вузької дороги, парк Ричмонда і його котедж.

— Подивись уважніше, зараз буде той самий кадр.

Клікнула, й сіра пляма з кольоровими елементами повернулася. Тепер йому вдалося накласти це в уяві на знаний краєвид. Риски були десь у домі, а плями на деревах.

— Це тепловізія, вона відтворює інфрачервоне випромінювання, яке має геть усе, чия температура вища за абсолютний нуль. Це означає, що не потрібно ані крапельки світла, щоб використовувати тепловізію. Дуже зручно. Набагато зручніше, ніж нічне бачення, яке лише посилює слабке світло і в суцільній темряві, наприклад, у сейфі, неефективне. Тепер камера відрегульована так, щоб показувати все, що має температуру, вищу за 15 градусів Цельсія. Що ближче до цих п’ятнадцяти градусів, то холоднішим кольором буде представлене, що далі — то теплішим.

— Ясно. А навіщо в домі Ричмонда риски тепла? Це якась сигналізаційна установка?

— Боже…

— Труби центрального опалювання? — швидко додав Кароль, почуваючись як учень на повторному екзамені.

— Є надія. Термостат, скоріше за все, відрегульовано так, щоб підтримувати в домі за відсутності власника шістнадцять-сімнадцять градусів. Тепер температура впала, щойно увімкнулася піч, тож ми бачимо лише рисочки труб. За хвилину побачимо калорифери, а через якісь дві години — температурні містки на фрамугах.

— А цятки тепла на деревах — це птахи? — запитав, показуючи на зеленаві плямки між галуззям.

— Ти жартуєш?

Він засміявся.

— Моторчики камер охорони.

— Бінґо. Двадцять років праці, й хто зна, може, зробимо з тебе злодія. Моторчики звичайних камер, певно, із вмонтованим приладом нічного бачення, але звичайних. На відкритому просторі покажчики руху не мають сенсу, термопокажчики — теж, бо зовні температура змінюється надто швидко, щоб їх відрегулювати.