Читати книгу - "Трилогія смерті"

гачок венеційців. Тож поки все воно ще було в мене у голові, я написав сторінку про перукаря Кела, написав і про Шренка — як він тоді біг вулицею, — і про всіх, хто разом зі мною каменем падав у пекельну безодню з «Крутих гірок», і про великий нічний корабель кінотеатру, який плив водами Стіксу, щоб увігнатися в Острів Мертвих і (немислима річ!) потопити містера Шейпшейда.

Я віддав останню данину міс Канарці, написав сторінку й про скляні очі у вікні напроти і поклав усі ті сторінки у свою Промовисту шкатулку. То була коробка біля друкарської машинки, в яку я складав свої задуми, і рано-вранці вони озивалися до мене й казали, куди хочуть спрямуватись і як діяти. Я лежав, ще сонний, і слухав ті їхні побажання, а тоді сідав до машинки й заходжувався допомагати їм утрапити туди, куди вони прагнули, і чинити всілякі неймовірні речі, — отак і народжувались мої оповідання. Іноді то був собака, якому заманулося розкопати кладовище. Іноді — машина часу, що воліла повертатися в минуле. Іноді — людина із зеленими крилами, яка літала тільки вночі, щоб її ніхто не бачив. А часом то був я сам, охоплений на своєму могильному ложі тугою за Пег.

Я поніс перший список до Крамлі.

— Хіба ви не могли надрукувати це на моїй машинці? — спитав він.

— Ваша до мене ще не звикла й тільки чинила б перешкоди. А моя друкує майже сама, і мені лишається тільки перебирати пальцями. Прочитайте.

Крамлі став читати мій список імовірних жертв.

— Боже милий, — пробурмотів він, — та тут же половина місцевої Спілки комерсантів, Ділового клубу, блошиного цирку та Всеамериканського братства власників розваг на помостах, — він згорнув аркушик і сховав його до кишені. — А чому ви не включили сюди своїх друзів, що колись були вашими сусідами в Лос-Анджелесі?

У грудях у мене плигнула крижана жаба.

Я згадав про той багатоквартирний будинок із темними коридорами, про славну місіс Гутіерес, про чарівну Фанні.

Жаба плигнула знову.

— Не треба так, — мовив я.

— А де другий список, убивць? Там теж уся Спілка комерсантів?

Я похитав головою.

— Боїтеся показати, бо залічили до них і мене? — спитав Крамлі. Я дістав той список із кишені, перебіг його очима й подер на клапті.

— Де тут у вас кошик для сміття? — тільки й сказав.

Ще поки я говорив, по той бік вулиці проти садиби Крамлі з’явився туман. Якусь хвилю він вагався, неначе видивляючись мене, а потім, на підтвердження моїх маячних підозр, переметнувся через вулицю й огорнув увесь сад, згасив різдвяні ліхтарики на помаранчевих та лимонних деревах і затопив квіти, що враз постуляли свої пелюстки.

— Як він посмів прийти сюди? — запитав я.

— Так само, як і все інше, — відказав Крамлі.

— Qué? Це хто, Шалапут?

— Sí, місіс Гутіерес!

— Я туди потрапила?

— Sí, місіс Гутіерес.

— Фанні гукає до вас зі свого балкона!

— Я чую, місіс Гутіерес…

Далеко на сонячному острові, де не було ні туману, ні мли, ні дощу й куди приплив не виносив моторошних гостей, стояв багатоквартирний будинок, і я чув, наче спів сирен, дзвінке сопрано Фанні.

— Скажіть йому, — виспівувала вона, — що я маю платівки з новим записом Моцартової «Чарівної флейти».

— Вона каже…

— Мені чути, місіс Гутіерес. Скажіть їй, що це чудово, їй-богу, чудово!

— Вона хоче, щоб ви приїхав, вона скучила за вами й сподівається, що ви її пробачив, так вона каже…

За що? Я намагався пригадати.

— Вона каже…

Крізь тепле ясне повітря долинув голос Фанні:

— Скажіть йому, хай приїздить, але нікого з собою не приводить! Мені аж дух забило. По жилах побіг холод усього з’їденого доти морозива. Коли ж це я таке робив? І якого це, вона вважає, незваного гостя я можу зі собою привести?

А тоді я згадав.

Купальний халат, що висів уночі на дверях. Залиш його там. Канарки на продаж. Не принось порожніх кліток. Лев’яча клітка.

Не здумай прикотити її вулицями. Лон Чані. Не відклеюй його від сріблястого екрана й не ховай у кишеню. Нічого цього не роби.

«О Боже, Фанні, — подумав я, — невже туман суне й туди, до тебе? Невже імла сягне твого дому? Невже дощ постукає у твої двері?..»

Я так загорлав у слухавку, що Фанні, мабуть, почула мій голос аж унизу, на своєму балконі.

— Місіс Гутіерес, скажіть їй, що я приїду сам. Сам! Тільки скажіть, це ще не напевне. Я не маю грошей, навіть на трамвай. Може, я приїду завтра…

— Фанні каже, щоб ви їхав, вона дасть вам гроші.

— Це чудово, але поки що я не маю в кишені ані цента…

І в цю мить я побачив листоношу, що перейшов вулицю й засунув у мою поштову скриньку якийсь конверт.

— Заждіть хвилиночку! — крикнув я в слухавку й побіг туди.

То був лист із Нью-Йорка з чеком на тридцять доларів за оповідання, яке я нещодавно продав у «Дивовижні історії», про одного чоловіка, що страшенно боявся вітру, бо той переслідував його по всьому світі, від самих Гімалаїв, і серед ночі стрясав стіни його оселі, добиваючись до його душі.

Я побіг назад до телефону й закричав:

— Якщо встигну в банк, то приїду сьогодні ввечері!

Фанні переказали цю звістку, і вона проспівала три такти арії із дзвониками з «Лакме», а тоді посередниця поклала слухавку.

Я помчав у банк.

«Могильний тумане, — подумки заклинав я, — не лізь у трамвай поперед мене, не їдь до Фанні!»

Колись венеційський поміст являв собою величезний «Титанік» перед нічним зіткненням з айсбергом, і люди копошилися на палубі, зручніше переставляючи шезлонги, а хтось виспівував «Полину, Господи, до тебе», готовий вибити чеку з детонатора в заряді тротилу…

…то багатоквартирний будинок на розі Темпл і Фіґероа так само погойдувався на хвилях мексиканського кварталу, де майже з усіх вікон випиналися завіси, люди й спідня білизна, на балконах, що виходили на подвір’я, до знемоги колотили мильну воду пральні машини, а в темних коридорах стояв гострий дух смажених пиріжків і проперченого в’яленого м’яса.

Замкнений сам у собі, то був ніби невеличкий Едліс-Айленд,[22] ковчег, населений людьми з кільканадцяти різних країн. Суботніми вечорами на горішньому поверсі бенкетували: їли енчіладу[23] й танцювали в коридорах конгу,[24] але решту днів тижня двері здебільшого були зачинені, і люди влягалися рано, бо всі працювали в центрі міста — хто в салонах одягу, хто в дріб’язкових крамничках, дехто ще мав роботу на