Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я згорнув оголошення й засунув у кишеню.
У клітках нагорі не чути було пташиного співу.
До будинку, щось насвистуючи, ввійшов слідчий, налитий післяобіднім пивом.
Тим часом надворі пішов дощ. Лило над усією Венецією, а ми їхали в машині Крамлі геть від будинку жінки з канарками, геть від мого помешкання, від телефонів, що дзвонили невчасно, геть від похмурого моря, безлюдного пляжу й прибитих до берега потопельників. Вітрова шибка машини скидалася на величезне око, що плакало й саме себе витирало, потім знову плакало, бо щіточки на ньому ковзали й спинялись, а тоді, повискуючи, ковзали знов. Я сидів і дивився перед себе.
У своєму бунгало серед джунглів Крамлі поглянув на моє обличчя, зрозумів, що мені краще зарадить не пиво, а бренді, налив чарку й дав випити, потім кивнув головою на телефон у спальні.
— Маєте гроші, щоб зателефонувати у Мехіко?
Я похитав головою.
— Вважайте, що маєте, — сказав Крамлі. — Телефонуйте. Поговоріть зі своєю дівчиною. Зачиніться й говоріть.
Задихаючись із радості, я схопив його руку й мало не поламав у ній всі кісточки. А тоді став телефонувати у Мехіко.
— Пег!
— Хто це?
— Та я, я!
— О Боже, твій голос звучить так дивно, так далеко!
— А я справді далеко.
— Ти живий, хвалити Бога.
— Ну звісно.
— А в мене минулої ночі було якесь жахливе відчуття. Заснути не могла.
— Коли, Пег, о котрій годині?
— О четвертій. А що?
— Господи!
— Що?
— Нічого. Я теж не міг заснути. Як там Мехіко?
— Повне смерті.
— Боже, я думав, вона вся тут.
— Що ти кажеш?
— Та ні, нічого. Боже мій, як приємно чути твій голос!
— Скажи мені щось.
Я сказав те щось.
— Скажи ще раз!
— Чому ти так кричиш, Пег?
— Не знаю. Ні, знаю. Коли вже ми одружимось, хай тобі чорт?
— Пег… — злякано мовив я.
— Ну, то коли?
— Із тридцятьма доларами на тиждень, із сорока, як пощастить, а то й тижні, навіть місяці без нічого?
— Я складу присягу на бідність.
— Отож-бо.
— Правду кажу. Через десять днів приїду й складу обидві присяги.
— Десять днів — це десять років.
— Чому ми, жінки, завжди мусимо просити руки в чоловіків?
— Бо ми — страхопуди й боїмося більше, ніж ви.
— Я візьму тебе під свій захист.
— Цікава в нас розмова, — я подумав про минулу ніч, про те, що висіло у мене на дверях, а потім наважило на край ліжка. — Ти б там усе-таки поквапилась.
— Ти ще пам’ятаєш моє обличчя? — раптом запитала вона.
— Що?
— Ти ж пам’ятаєш його, правда?.. Бо я… Боже мій… оце тільки годину тому я спіймала себе на страшній, жахливій речі. Я не могла пригадати твого обличчя, навіть кольору очей, і тоді зрозуміла, яка я дурепа, що не взяла із собою твоєї фотографії, бо все стерлося з пам’яті. Мене лякає сама думка, що я могла б тебе забути. Ти ж ніколи не забудеш мене, правда?
Я не сказав їй, що тільки вчора також не міг пригадати, якого кольору в неї очі, й коло години мучився цим, і то було наче сама смерть, але я марно сушив собі голову, хто ж умер перший — Пег чи я.
— Мій голос допомагає тобі?
— Так.
— Я там із тобою? Ти бачиш мої очі?
— Так.
— Бога ради, одразу ж, як повісиш слухавку, надішли мені свою фотографію. Я не хочу більше боятися…
— У мене є тільки поганенький знімок із двадцятип’ятицентового фотоавтомата, і я…
— Надішли його!.. Не треба було мені сюди їхати й залишати тебе там напризволяще.
— Ти так кажеш, наче я твоя дитина.
— А хто ж тоді ти?
— Не знаю. Пег, а любов може захистити людину?
— Повинна. Якщо вона не захистить тебе, я ніколи не прощу цього Богові. Ну, поговорімо ще. Поки ми розмовляємо, любов тут, і з тобою все гаразд.
— Тепер зі мною все гаразд. Ти мене вилікувала. А то я був занедужав сьогодні, Пег. Та так, трохи… Мабуть, з’їв щось. Але тепер усе добре.
— Коли повернуся, переїду до тебе, хоч би що ти казав. А як одружимося, то буде й зовсім добре. Просто тобі доведеться звикнути до того, що я зароблятиму на життя, поки ти кінчатимеш свій Великий Американський Епос, і к бісу все інше, не хочу нічого чути. А колись згодом ти утримуватимеш мене!
— Ти й цю розмову береш на свій кошт?
— Авжеж, бо я страшенно не хочу вішати слухавки й волію розмовляти з тобою цілий день, а я ж знаю, в який гріш це тобі влетить. Ну, скажи мені ще того, що я хочу почути.
Я сказав ще.
А потім її не стало чути, у слухавці загуло, і я лишився наодинці з телефонним дротом завдовжки дві тисячі миль, в якому зачаїлися міріади примарних шепотів, що линули тепер до мене. Та я перетнув їм дорогу, перш ніж вони сягнули мого вуха й прослизнули в голову.
Потім я відчинив двері і вийшов до кухні, де Крамлі чекав біля холодильника й одразу відчинив його, щоб дістати підкріплення.
— Ви здивовані? — засміявся він. — Так забалакались, аж забули, що ви в моєму домі?
— Забув, — погодився я.
І взяв те, що він дав мені з холодильника. Із носа в мене текло, і почував я себе геть нещасним.
— Хапайте паперові носовички, синку, — сказав Крамлі. — Беріть усю коробку… І поки не забули, — додав він, — доведіть мені до кінця ваш список.
— Наш список, — поправив я.
Він примружився, нервово провів рукою по лисуватій голові й згідливо кивнув нею.
— Імена тих, хто має померти далі, по черзі, — він приплющив обважнілі повіки. — Наш список, — проказав за мною.
Я не поспішав розповісти йому про Кела.
— І ще, поки не забули… — Крамлі відпив пива з нової бляшанки, — …напишіть ім’я вбивці.
— Це має бути хтось такий, хто знає в нашій каліфорнійській Венеції геть усіх, — сказав я.
— Це міг би бути я, — мовив Крамлі.
— Не кажіть такого.
— Чому?
— Тому, — відповів я, — що ви мене лякаєте.
Я склав список.
Я склав два списки.
Перший список був короткий і охоплював усіх можливих убивць, хоч у жодного з них я не вірив.
Другий — щось ніби гра «Вибери собі жертву» — вийшов довший, і в ньому були ті, хто міг зникнути найближчим часом.
Та коли я дописав цей список до середини, мені стало ясно, що я вже маю що сказати про кожного з тих підчеплених мною на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.