Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Але я не людина, – з гіркотою помітила я.

– Поки що людина, – не погодився він і підвівся. – Дякую за обід. Було дуже смачно.

Він рушив до вікна і спробував щось розгледіти в щілину між стулками. Я ж не могла відвести очей від його високої та стрункої м’язистої фігури. Відчувала, як до очей підступають сльози від незрозумілого щемливого відчуття. Як я шкодувала, що ми не зустрілися з цим чоловіком за інших обставин. Що було б, якби я не мала перетворитися на нечисть? Чи могло в нас щось вийти?

Спіймала себе на думці, що цілком можу його уявити як свого чоловіка. Сильний, надійний, справжній. Нехай навіть довелося б з завмиранням серця чекати, коли він вирушить у чергову небезпечну подорож. О, Світлий бог, про що я тільки думаю? Він – винищувач нечисті, я – майбутній вампір. Між нами нічого не може бути! Та і він чітко дав зрозуміти, що заводити сім’ю і так не збирався. Добре хоч Діор не вміє читати думки, а то сорому б не обралася!

Щоб відгородитися від неприємних відчуттів, що все посилювалися, я почала клопотати по господарству. Діор чатував біля вікна, чуйно прислухаючись до того, що відбувалося зовні. Якоїсь миті з його губ зірвалося прокляття:

– Перевертні ні на мить не залишають нас без нагляду. Вартові змінюються регулярно, кожні чотири години. Звісно, їх всього два, а решта в цей час відпочиває. Але за найменшої загрози відразу приєднаються.

– Звідки ти знаєш? – безрадісно відгукнулася я, перебираючи речі, що знайшлися в хатині.

– Бачу іноді постаті, що проглядають з-за дерев, відчуваю вібрації повітря. Мене навчили визначати такі речі, аналізувати кожну деталь, – відсторонено сказав Воїн, уже не намагаючись сильно приховувати такі речі.

Схоже, справді почав мені довіряти набагато більше. Або вважає, що майбутньому мерцю можна і не боятися сказати трохи більше. Остання думка не надто порадувала. Я постаралася на ній не зациклюватися. Тим більше, що зараз і так було про що переживати. Спрага все посилювалася. Мене вже навіть починало трусити. Якоїсь миті з ослаблих пальців випав глиняний глечик і розбився об підлогу.

Воїн миттєво обернувся і спрямував на мене чіпкий погляд. Обхопивши плечі руками і намагаючись вгамувати тремтіння в тілі, я тупо дивилася на черепки.

– Скільки ти зможеш протриматися без крові? – запитав Діор напружено.

– Наскільки пам’ятаю, не більше ніж тиждень, – глухо обізвалася. – Але сьогодні тобі все одно не варто ризикувати. Я ляжу в кутку кімнати на ковдрі, а ти намалюєш навколо мене коло.

– Гаразд, – похмуро погодився він і підійшов до мене. Взяв за руку і змусив підійти до лави, уклав і накрив покривалом. – Полеж. Може, стане легше.

Навряд чи. Я криво посміхнулася, але не стала говорити це вголос. Дивилася на те, як Діор збирає з підлоги уламки від горщика. Якоїсь миті він смикнувся на звук ззовні. Хтось з перевертнів загрозливо завив. Мабуть, вирішив подражнити наші нерви. Гострий край одного з уламків проїхався по долоні Воїна. Я здригнулася усім тілом. Ніздрі затремтіли, вдихаючи апетитний аромат крові.

Сама не встигла зрозуміти, як опинилася поряд і схопила Діора за руку. Видавши утробне гарчання, спробувала припасти до ранки. Воїн відкинув мене, хоч і з важкістю. А я відразу отямилася. Загнала внутрішнього звіра туди, звідки виліз. Навіть дихати перестала, щоб не відчувати такий манливий запах.

– Пробач, – пробурмотіла, похнюпившись. – Не знаю, як це сталося.

Не дихала доти, доки Воїн не перев’язав ранку. Навіть не дивлячись, відчувала всі його пересування кімнатою і знала, що саме він робить. Інстинкти підозріло посилилися. І це викликало неприємні асоціації з тим, що я вже переживала на третьому місяці переродження. Тільки тоді, коли зник зовнішній подразник, я дозволила собі знову почати дихати. З відстороненим здивуванням помітила, як довго, виявляється, можу обходитися без повітря у разі потреби.

Воїн сів за стіл, поклавши перед собою арбалет, і не зводив мене пильного погляду. Як же гірко усвідомлювати, що та довіра, що зародилася між нами, тепер втрачена. Я знову стала для нього тим, чим і мала від початку. Небезпечною істотою, яку краще вбити. І чому він ще цього не зробив, важко зрозуміти.

Я повернулася до лави. Відвернулася від Діора, щоб не бачив моїх сліз, і накрилася покривалом майже з головою. Так і пролежала до вечора, спрямовуючи всі сили на боротьбу зі спрагою. Знала, що зроблю все, щоб не повторити цього жахливого спалаху агресії. Краще помру від спраги, ніж завдам шкоди Діору.

Вловила тепло від свічок і тільки тоді повернулася. Задумливий і похмурий Воїн так само сидів за столом. Тільки свічки запалив, щоб чітко бачити все, що відбувається довкола. На мене він більше не дивився. Але варто мені було поворухнутися, підняв бурштинові очі. Вони яскраво спалахнули від язичків полум’я, що відбилися в них. Не кажучи жодного слова, я встала з лави і перетягла ковдру в куток. Влаштувалася там, підтягнувши коліна до грудей, і рішуче сказала:

– Накресли захисне коло.

Він продовжував сидіти нерухомо, тільки губи зчепив.

– Ти ж знаєш, що це необхідно. Скоро я не зможу себе контролювати. Не хочу випадково тебе скривдити.

Діор не дуже охоче підвівся. Взяв з сумки склянку з фарбою і підійшов до мене. Забурмотів заклинання, обводячи мене лінією. На коротку мить вона спалахнула вогнем і відразу згасла, зробивши коло невидимим.