Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

Частина третя. Безхатченко

Швейна машинка, або Свято на вулиці Волоцюг

Інформаційна машина попрацювала на славу. Їх добре поінформували. Навіть якби їх не поінформували, вони б усе одно знали. Вони завжди все знають. Не маючи і не потребуючи інтернету, радіо, телебачення, вони про все вчасно довідуються. Якщо й потребують, то хіба газету, якої жоден із них не читає — вони не сноби й не бовдурі, вони мінімалісти, практики і прагматики, квіти і діти, про яких сказано, хто спокусить бодай одного із них, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити і потопити в морській глибині; вони прагнуть лише розстелити, роблячи це зі знанням справи, а потім вкладаються — що більше сторінок, то краще, що грубша, то вартісніша. Звідки знають вони, цього не знає ніхто. Не скажуть і вони самі. «Які ваші джерела інформації?» — «Які джерела? Яка інформація? Поспати не дадуть!» Між ними існує якась по-диявольському точна система повідомляння. Вони знають, де вільні місця під мостами, в якому районі на якій вулиці в який смітник щойно викинуто половину ще теплої піци — вони туди сунуть, колоною, німі і серйозні, мов у мареннях Ієроніма Босха й Івана Богослова, занурюють руку — достеменно так, як циркові ілюзіоністи в чорну скриньку, щоправда, не в чорну і не в скриньку, як правило, зелену, сіру або помаранчеву — як правило, бо насправді ніяких правил немає, їх просто не існує, вони — хвороблива вигадка снобів і жлобів, які й сконструювали їх не для себе, а для них. Їх не обходить снобство і жлобство, книжництво і фарисейство, вони зайняті своєю справою, роблять її наполегливо і методично, невблаганно і невідворотно, занурюють руку і з почуттям гідності витягають піцу, мов зіщуленого зайця. Вони поглинають її великими шматками, разом із рештками підтопленого морозива, що його хтось устиг викинути після піци; наче Йона у пащі рибини, вона зникає в ротовій порожнині, на вході до якої загрозливо чатують попсуті зуби — вони чхали на стоматологічні клініки, їх там не діждуться — не дочекаєтеся! Вони не мають зубної пасти, та й, по-правді, більшість із них не має, навіть якщо б мали пасту і щітку, зубів. Їм виносять зупу, так звані харитативно-допомогові організації, утримувані на громадські кошти і щедрі пожертви, вони це знають; знаючи це, вряди-годи скандують: «Зупу — до дупи!» Вони не вибагливі, однак такого хамства, коли їм підсувають помиї, на які витрачено неабиякі кошти, не можуть стерпіти навіть вони, котрі терплять усе, включно з вошами, котрі їх нещадно тнуть, і вискливими пацюками, в яких система повідомляння працює не гірше, ніж у них, і котрі часто-густо опиняються в смітниках швидше, ніж підтягнеться перша колона. Вони сплять. Вони живуть — своїм життям. Вони — громадяни світу. Справжні космополіти. Їх не цікавить національне питання, ні національне, ні мовне, ні питання цінової політики, ні судової реформи, ні хто очолить уряд, ні хто стане головою Нацбанку, ні Фонд держмайна, ні скільки вкрали, ні скільки ще можна поцупити. Їм по цимбалах чемпіонати світу з футболу й олімпійські ігри. Їх не цікавить, хто, що, як і нащо. Їх не гребе, чому сусід має щось, на що їм ніколи не вистачило б зарплати. Бо самі вони не мають ні зарплати, ні сусіда. Вони самі собі сусіди. Їхній сусід — такий самий, як вони: так само стає в колону, спить під мостом, скандує гасло, взимку і влітку, восени і навесні, коли цвіте матіола і в’яне айстра, падає сніг з дахів і метеоритний дощ із фасадів, рано і пізно, рідко, та грізно. Рано. Так, рано. Сьогодні вони підвелися рано. Їхніх підпухлих облич ще не встигло поцілувати сонячне проміння — та й коли воно сюди потрапляє, у вогкий закутень, де сморід і пріле листя? Попідводившись, наче прим’яті нічним буревієм маки, вони спакували речі — в поліетиленові лантухи і стару картату валізу, роздерту, але не безнадійну. Збиралися похмуро й урочисто, лише газет не брали — єдине золоте правило, що його вони неухильно дотримувалися: не пакувати газет, на яких спалося. Як наставала потреба, вони розкладали нові, підібрані в метро і на смітнику, на вулиці і в під’їзді, де справляли потребу взимку, в особливо люті морози, що не дозволяли оголити ні матню, ні сідницю. Вони йшли у фуфайках, светрах, сорочках і майках, у пелехатих песцевих шубах і вушанках з червоною зіркою, в яких баламкалися облізлі вуха, на них не впливали кліматичні зміни — ні глобальне потепління, ні тепличний ефект; ні кіотський протокол, ні китобійне судно; ні палюча спека, ні арктична студінь; ні антарктичні експедиції, ні лідери нації, яких вони мали і для яких вони мали наготоване FUCK, що було їхньою формою привітання — досить таки безневинною, враховуючи, як із ними обходилися; ні офшорні рахунки, ні бартерні схеми — їх нічого не дивувало і не гребло, все своє вони завше носили при собі, маючи того свого далебі небагато; вони обросли майками й майтками, і коли утворювалася чергова діра — то так, наче їхня шкіра, що луснула. Сьогодні вони йшли, прямували колонами з усіх кінців, із пивниць і підвалів, ніш під мостами і підворітень, вилізали, мов з панцерника, з каналізацій, відсуваючи металеву ляду, йшли, як ідуть переможці, вони йшли, вони йдуть, на них дивилися з вікон оспалі міщани, через скло балушилися пасажири світанкового комунального транспорту, котрі й собі б висунулися, якби на вікнах не писало грубими чорними літерами: «НЕ ВИСОВУВАТИСЯ!» Вони йшли. Вікна відкривалися і затраскувались, вони ж крокували далі, грізно і незворушно, до них приєдналася групка неїхніх, вони її терпіли, вони толерантні, вони найтолерантніші на світі, однак їхній терпець урвався, коли групка неїхніх після кількох незрозумілих маневрів опинилася на чолі їхньої зведеної колони. Їм стало все зрозуміло, вони пошматували прапори і прогнали пройдисвітів, вони не дозволили використати себе в політичних цілях, вони ніколи нікому не дадуть зробити на собі політику, вони не жлоби, але й не лохи, щоб їх ошукували — кожні чотири, п’ять чи сім років або раз на сторіччя, залежно від рівня свинства, що його — не вони — називають розвитком і процвітанням. Вони йшли і стугоніла земля під їхніми трохи