Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

— Я й сам добряче злякався, побачивши тебе в такому вигляді.

— Ти що тут робиш?

— Ти краще скажи мені, що ти тут робиш?

— А ти не знаєш?

— Багато що можна подумати!

— Що тут думати. Працюю.

— Індіанкою?

— Не я одна.

— То ти тут не сама?

— Звичайно, ні.

— А де так засмагла?

— Не засмагла, дурнику. Це грим.

— Грим?

— Такий, яким мастять усіх цих Отелло з вибалушеними очима, котрі о двадцять другій нуль п’ять душать своїх Дездемон під оплески переповненого туристами залу Опери.

— А це чия така гожа дівчинка? — запитав я, показуючи на маленьку індіанку, що спала в плетеному кошику.

— Моя донька.

— Твоя донька?

— Софійка.

— Яке миле ім’я!

— Дякую. Ти завжди був ґалантним.

— Я не знав, що ти маєш доньку. І хто той щасливець-батько?

— Вождь племені.

— Надіє, ти збожеволіла!

— Степан.

— Степан? І ви тут зі Степаном?

— Не тільки. Ми всі приїхали.

— Господи! Оце так зустріч.

— І я не сподівалася тебе тут зустріти. Я чула, що ти в мандрах, але не подумала б, що ти тут. Ти нітрохи не змінився.

— А ти помолодшала.

— Не знущайся.

— Бігме!

— Облиш.

— І давно ви гастролюєте?

— Відколи закрили швейну майстерню.

— А це розкішне пір’я?

— З птахофабрки.

— А шкіряні фецлики і золоті брязкальця?

— Шкіра з Гуцульщини, а брязкальця й зовсім не золоті, тільки блищать, якщо їх начистити.

— До речі, не повіриш: я бачив Ореста, працює ему в звіринці.

— Ким-ким?

— Ему. Таким птахом. На страуса схожим.

— Орест — птахом??? І як?

— Нівроку.

— Ореста я сто літ не бачила.

— А де Люба? Ти щось про неї чула?

— Люба? Бачиш, он там трохи далі туристи тлумляться, мов по проскурку?

Танцівниця живота

Я пішов туди, трохи далі, де юрбилися туристи, що годі було розступитися. Я насилу протиснувся всередину, працюючи ліктями, стаючи на чужі мешти й сандалі і раз у раз вибачаючись. І побачив Любов. Любов, з якою ріс. Любов, з якою ходив до школи, від першого до десятого класу, з якою цілувався в парку, вважаючи, що це найвища з усіх насолод, які можуть бути в житті. Любов не змінилася. Вона і тепер залишалася такою самою привабливою, як тоді. І сексуальною, хай мене грім поб’є. Коли вона закінчила виконувати танець живота, в обшиту вишневим оксамитом шабарутку посипалися монети й банкноти — з нулями, двозначними, а подекуди і тризначними цифрами, засвідчені свіжими підписами чеки і подарунки у вигляді ювелірних виробів; їх сипали, як неважко здогадатися, чоловіки, жінки яких продовжували стояти, зціпивши зуби і, здалося мені, безсило ними скрегочучи. Траплялися й створіння іншої опери, гнучкі і грізні пантери, туристки з острова Лесбос, які, наблизившись, намагалися її поцілувати, бодай доторкнутися, аби, доторкнувшись, піти; вони цитували Сапфо і, цитуючи, покусували мочку її солодкого вуха.

— Любове, клас!

— Мирон!

Я поїхав у звіринець, я хотів знайти Ореста і поділитися з ним радісною новиною, я хотів розказати йому все, але я його не застав — через загрозу пташиного грипу угіддя розформували. Проте радість несподіваної зустрічі, побачення з Надією і Любов’ю було незрівнянно сильнішим, ніж гіркота втрати, про яку я майже був певний, що вона тимчасова, як усе на цім світі, бо про інший, за великим рахунком, ми нічого не знаємо. Оресте, як шкода, що ти зараз не з нами!

Любов

Ми зустрілися о дев’ятій, коли трагедія щойно прямувала до кульмінації й Отелло навіть у жахливому сні не наснилося б, що, не мине години і п’ятнадцяти хвилин, як він душитиме Дездемону. Я хотів запросити її до «Щасливого китайця»: «Я хочу запросити тебе», — сказав я. «Давай, спочатку запрошу я тебе, а потім запросиш ти мене. Втім, це не має ніякого значення», — мовила вона.

Почався дощ, поливши раптово і несподівано; ми бігли, як колись, коли нам було по вісімнадцять і двадцять, бігли, як біжать закохані, як тільки можуть бігти щасливці, котрі після років невдалих спроб раптом знову зірвали джек-пот, один на двох. Ми не встигли добігти до «Щасливого китайця», злива примусила капітулювати раніше — звернувши в провулок, ми спустилися сходами до першої-ліпшої пивниці.

Так ми опинилися під цегляними склепіннями славетної ресторації «Веселі ченці». «Яка іронія!» — не втрималася вона. «Як символічно!» — вигукнув я. «І може, навіть доречно», — лукаво примружилася вона. «Натякаєш на наше чернече майбуття?» — вдав, що не зрозумів, я. «Облуднику, ти прекрасно знаєш, на що я натякаю!» — засміялась вона. «На що?» — закліпав я очима. «Може, нарешті виконаєш обіцянку, якою божився — скільки це вже? — рівно шістнадцять років тому?» — не відступала вона. «Охоче, але не в пивниці і не сьогодні». — «Якщо не сьогодні, тоді коли?» — «У неділю, перед вівтарем».

Ми йшли склепінчастим лабіринтом у пошуку столика. Тут завше було людно, особливо о такій порі і в таку немилосердну зливу. Знайшовши затишний куток, ми зробили замовлення, пили вино і спілкувалися, я розповів їй історію з чайовими. Я розповів їй багато історій, вона сміялася і від сміху з’являлися сльози. Коли я розповідав, до мене самого дійшло, що все моє життя, від тієї миті, як я вирушив у вільне плавання, як ми всі вирушили у вільне й далеке плавання, у довге плавання — скільки воно вже тривало і доки ще протриває? — моє життя нагадувало суцільну комедію помилок. «Добре, що комедію. Комедія помилок може мати й інше завершення», — мовила вона, натякаючи на Отелло і Дездемону. «Тоді вже це не комедія, а трагедія. Трагедія помилок», — змудрував я і по хвилі додав: «Благо, що комедія помилок завершується Любов’ю».

В готельному барі я проходом замовив vin de Champagne. «À base de chardonnay, de pinot noir, de pinot meunier?» — «De pinot noir», — кинув я навмання: зараз ніч, і мені здалося, що noir відповідає їй якнайкраще.

Ми піднялися в номер. Було все так, як я залишив, і була ніч, і була вона лагідною і дивовижною, і вранці, коли я снідав на терасі, сам — як учора, як позавчора, я згадав, як багато років тому, далеко звідси, запливши в човні на Острів Закоханих, ми лежали