Читати книгу - "Знак біди"

— Когось убили, — сказала вона Петрикові, що стояв поруч, зазираючи у віконце. Але, мабуть, не встиг він щось побачити, як у сінях стукнуло, кволий промінчик з ліхтарика метнувся по комірчині, засліпив їх під віконцем.

— Фатер, ком! Смотрель айн бандіт! Опознаваль айн бандіт, — поправив себе фельдфебель.

На ходу перехрестившись, Петрик рушив до дверей, а Степанида зосталась у пітьмі і вже не поглядала у віконце. Вона немов зовсім закам’яніла посеред тісної комірчини, вже знаючи, що сталося страшне, і ніби присуду чекала потвердження власного здогаду.

Коли досить швидко повернувся Петрик, вона не спитала в нього хто там. Вона була б удячна Петрикові, коли б той не сказав нічого, просто помовчав би до ранку. Але Петрик був не такий, щоб довго мовчати. Тільки-но причинив двері, пошепки повідомив:

— Янку вбили.

Вона мовчала, відчуваючи тільки, немовби провалилася кудись у безодню темряву, а він, мабуть, зрозумів це мовчання як невисловлене німе запитання.

— Ну, того пастушка. Із Висілків.

Щоб раптом не впасти, вона руками намацала край сінничка і опустилася на нього.

Свідомість її й справді неначе провалилася кудись із цієї комірчини та з цієї страшної ночі, вона перестала відчувати себе у цьому тлумному світлі, що все звужувався довкола неї й меншав, аби невдовзі постати смертельною пасткою. Вона знала — її кінець наближався швидко і невблаганно, і тільки думала: за віщо? Що вона зробила не так, супроти Бога й сумління, чому така кара впала на неї, на людей?

Чому й за віщо, раз у раз питала вона у себе самої, не знаходячи, проте, відповіді, і думки її вертали назад, у глиб пережитого. За стіною на подвір’ї потроху тихшало, перестали гупати грубі солдатські чоботи, іноді стиха чути було німецькі фрази, але вона не слухала тих осоружних чужих голосів — трохи заспокоївшись душею, вона вже побачила інший час і чула в ньому інші голоси людей, що були з нею ціле її життя. Може, тільки вони й могли її тепер розрадити, якщо в цьому світі ще зоставалося місце для якоїсь розради.

12

На хуторі того дня не полуднали: Степанида чекала зі школи Федька й Феню, Петрика зранку не було вдома — удосвіта повіз із чоловіками самообкладання на станцію, мав приїхати хіба що пізньої ночі. Якраз добряче приожеледилось — днів зо три до того була відлига, надворі все пливло, з неба мрячило, а вранці ударив мороз, — поле, дорога, дерева взялися голощоком[49]; одна конара на липі не витримала крижаного тягаря, обламалася і звисла вкритим кригою гіллям до снігу. Крізь трохи відтале вікно Степанида помітила за тією конарою чоловіка в полі, який то моторно біг дорогою з Висілків, то зупинявся, разів кілька розгонисто ковзав, мабуть, по слизькій колії, матляючи в повітрі довгими рукавами свитки. Коли чоловік перебіг гостинець і рушив до хутора, Степанида впізнала в ньому висілківського хлопця Потапка. Поталко був переросток, до школи взимку не ходив — не мав чого взути — й цілими днями сидів на лаві в хаті, половину якої займала сільрада, — завжди роззявивши рота, слухав, що говорили мужчини. Коли випадала потреба когось покликати, тоді сільрадівський голова, одноокий Лявон, посилав Потапка. Хлопець не так щоб охоче, але йшов чи біг, куди посилали, а повернувшись, знову сідав при порозі на лаву з пильною увагою до всього, що говорили старші.

Трохи повидивлявшись у вікно, Степанида відклала у кут кужілку з вовною, поправила хустку. Було вже зрозуміло, що Потапко біжить на хутір не так собі, що в нього є потреба. Останнім часом у Висілках мало не щовечора збиралися сходи, починаючи з Водохреща, сільські активісти та приїжджі уповноважені з району і навіть з округи старалися якось загітувати мужиків у колгосп. Але все марно. Позавчора просиділи цілу ніч, сперечалися та сварилися, розійшлись, коли добре завидніло, а записалося лише шість господарств.

Поглядаючи на Потапка, Степанида подумала, що, мабуть, і зараз той біжить загадувати, щоб ішли на сход. Значить, лікнепу[50] сьогодні не буде. Вона трохи пошкодувала за тим, бо сьогодні, як ніколи досі, вдало списала сторінку у зошиті, й слова, може, вперше за зиму, вийшли досить зграбні, майже скрізь рівненькі, мабуть, у школі похвалили б. Минулого разу дорікнули за недбалість — було темнувато, писала, як полягали діти, і в гасничці закінчувався гас, а Петрик усе бурчав із запічка, що невчасно на грамоту налягла, треба спати лягати. Тепер же, залишившись сама у хаті, вона сіла за прибраний стіл і поволі вивела рядків із вісім: «Ми будуємо машини, ми будуємо колгоспи». Та, певно, сьогодні занять не буде.

Тим часом у сінях брязнули двері і, не обтупуючи взуття, до хати упхавсь Потапко — рославий біловидий підліток, підперезаний мотузочком по латаній свитці. Не привітавшись, спершу шморгнув зо двічі почервонілим застудженим носом і прогундосив:

— Тітко, там Лявон гука.

— А що, сход?

— Ні, не сход. Комбід[51] буде.

— Оце зараз?

— Ну.

— Зберуся, прийду, — сказала Степанида, внутрішньо трохи збентежена: це було щось нове. З осені комбід не збирали, казали, що вибиратимуть новий. Але ось, мабуть, і старий знадобився.

Потап знову шморгнув носом, поправив перекручену на голові клаповуху шапку і виліз у двері. Перш ніж зачинити їх, грюкнув об поріг обцасами чобіт, і Степанида впізнала: то були Лявонові чоботи. Сам Лявон тепер, певно, подалі заліз за стіл у сільраді і підкорчує ноги під лаву, щоб хтось із захожих не бачив голову босим. Але й на хуторі із взуттям не краще, просто біда з ним: ні собі, ні дітям — ні купити, ні полагодити. Були одні латані валянки, а сьогодні вранці Петрик узув їх в дорогу, і вона тепер мусить взувати личаки-чуні. Ну, та за себе вона не дуже переживала, бо ж не до церкви йшла, а коли засідає комітет бідноти, то чого там соромитись. Аби ногам тепло.

Вона швидко зібралася, одягла трохи новішу шерстяну спідницю, зав’язала під низ свіженьку, білу в цяточки хустинку, жвавіше заборсала на ногах чуні. Не дуже дбала про вдяганку — була немолода, і хоч здоров’ям Бог не скривдив, але ж — як сорок літ стане, жінка в’яне. Зняла з цвяха біля