Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

стало зручніше, бо військові конструктори вигадали спосіб стріляти повз лопатки гвинта. Синхронізували два механізми, так би мовити… І от у поляка заклинює кулемет. Більше він не може зробити жодного пострілу, і з хижого яструба перетворюється на вальдшнепа, легку здобич. Розповідають, однак, що польський летун вирішив достойно прийняти свою смерть: відпустив штурвал, дістав флягу, в якій було трохи коньяку, відпив, поклав її назад до кишені, схрестив руки на грудях й розлігся у кріслі, як у пляжному фотелі. 

Тим часом русин, описавши довкола нього два кола, замість стріляти, козирнув і полетів геть. Не став, бачите, вбивати фактично беззбройного. У піхоті чи кавалерії таке зустрінеш нечасто… 

Полковник глибоко затягнувся димом і знову посерйознішав. 

— І все одно, вважаю, що військовим конструкторам треба зробити ставку на дирижаблі. Авіація — ​добрий плацдарм для особистої мужності, але занадто дорогі витребеньки для армії. Дирижабль значно потужніший, хоч і не такий швидкий. І вже сам його вигляд, коли цей монстр з’являється в небі, наводить жах на ворожих солдатів, — ​промовив він. — ​Але досить лірики… Повернімось до нашої розмови, комісаре. 

Отож 7-ма ескадрилья. Коли вони розпочнуть бойові вильоти, то будуть майже, як сліпі кошенята. По-перше, ще ніколи не літали над українськими територіями і зовсім їх не знають. І карти, які в них є, тут не надто допоможуть. По-друге, в житті не воювали з більшовиками. 

— Чим більшовики відрізняються від будь-якого іншого ворога? — ​запитав я. 

— Ненавистю, Вістовичу. Саме вона, їхня ідеологія, а не марксизм. Більшовики стверджують, що Бога немає, але вони просто замінили його ненавистю. Заради неї вбивають, у ній шукають спасіння, і вона їм прощає гріхи… Думаю, ви це збагнете, коли з ними зустрінетесь. 

— Я мушу з ними зустрітись? — ​неприємний холодок пробігся уздовж мого хребта. 

— Власне в цьому й полягає ваше завдання: під видом комівояжера перетнути фронт і стати для ескадрильї очима. 

— Як я стану для них очима? Що ви маєте на увазі? 

Тон мій був, мабуть, занадто різкий, бо полковник втиснувся у крісло і виставив перед собою долоню, мовби зупиняв колону солдатів, які маршували в його бік. 

— Ніхто не вимагає від вас неможливого. Просто їдьте в Росію і передавайте до ескадрильї розміщення ворожих військ. Робіть усе, що вдаватиметься… — ​сказав він. 

Ми вкотре помовчали. 

— Знаєте російську? — ​запитав після паузи Ронґе. 

— Не надто добре. 

— Нічого. Ви ж урешті-решт комівояжер із Польщі. Або Австрії… Легенду можете вигадати самі. 

Я роздумував над почутим, либонь, занадто довго, аж полковник мусив удавано кашлянути, щоб знову привернути мою увагу. 

— Чому до цієї справи долучається Австрія? — ​запитав я в нього. 

— Через бажання зупинити більшовиків якнайдалі від нашого кордону, — ​не вагаючись відповів полковник. 

— Тоді лише моєї акції не вистачить. 

— А хто сказав, що ми обмежимось лише підтримкою ескадрильї? Ясна річ, можливостей зараз небагато, крім того, в Австрії та Європі загалом бракує злагодженості, проте необхідність допомогти полякам і українцям більшість розуміє. Ми всі глибоко стурбовані подіями на сході. І вже точно нікому не хочеться, аби «червона чума» дісталася до їхніх домівок. Усі ми ослаблені. Австрія зараз у такому становищі, що військово не змогла б допомогти навіть собі в разі загрози. У нас більше немає виходу до моря, авіацію ліквідовано, чисельність армії скорочено до принизливого мінімуму. 

Однак у підпільних сховищах, про які не знають альянти, збереглося достатньо палива. А в приватних руках — ​багато капіталу. До цих рук часто додається розсудливий розум і патріотичне серце. Цього вистачить не лише, щоби підтримати війну проти червоних, але й коли-небудь побороти наслідки катастрофи, що сталася у Сен-Жермені. Щоб відновити старий порядок, монархію… 

Полковник затнувся, зрозумівши, що бовкнув зайвого. Втім, виправлятися не збирався. 

— Якщо ви згодні, комісаре, — ​сказав він натомість, — ​то я хотів би почути ваші умови. Обговорити ваш… гонорар. Можливості наші, нагадую, не безмежні, але винагородити вас зуміємо. 

— Я мав деякі заощадження у Швейцарії. У банку Hottinguer. Після війни мій рахунок, як і багато інших австрійських рахунків, на вимогу альянтів заблокували. Тепер, після численних перевірок, більшість клієнтів знову мають доступ до свого конто. Але мій рахунок і далі заморожений. Можливо, ви зможете допомогти мені з цим. 

Ронґе кивнув. 

— Подивлюся, чим зможу зарадити. Що ще? 

— Це все. 

— Вам більше нічого не потрібно? — ​з недовірою запитав він. 

Я повагався якусь мить. 

— Досить буде, якщо вдасться допомогти своїм, — ​сказав нарешті. — ​Хтозна, може, коли-небудь українці створять власну державу, і я доживатиму там решту віку. 

— Дуже популярна ідея в наш час, — ​скривив посмішку полковник. — ​Самостійні державні утворення малих націй. Наче при Габсбургах вам кепсько жилося. 

— Herr Oberst[114], я монархіст до останнього хребця, але, як показав час, монархії — ​це пережиток. І наші з вами переконання також застаріли. 

— Це ми ще побачимо, Herr Kommissar[115]. Це ми ще побачимо… А поки що збирайтеся в дорогу. І нехай допоможе вам Бог. 

Мій потяг прибув на світанку. У Львові був собачий холод і, вийшовши з теплого вагона на перон, я одразу ж зацокотів зубами, мов телеграф. Не рятував навіть добрий тренч, під яким була гарусова маринарка й обгорнуте довкола шиї тепле кашне. Закутавшись якомога щільніше, я підхопив свою валізу й подався на двірцеву площу, де сподівався сісти на трамвай. Втім, виявилось, що для трамваїв було зарано. Тоді ноги, здавалось, самі понесли мене до стоянки таксі. 

Біля чорного п’ятимісного Renault курив плечистий таксист, закутаний по вуха у стару сіру шинель. Побачивши мене, він швидко викинув недопалок і рушив назустріч, щоб узяти валізу, цим самим даючи зрозуміти іншим водіям, що клієнта зарезервовано. 

— Доброго ранку, пане шановний! — ​сказав він хриплуватим застудженим голосом. Однак, згадавши, що поїзд прибув з Відня, швидко додав, про всяк випадок, німецькою: 

— Guten Morgen, mein Herr! Willkommen in Lemberg![116] 

— Мені на Вірменську, — ​коротко відповів я. 

— Вже їдемо! 

Чоловік поспіхом, ніби досі побоюючись, що я передумаю або мене переманить інший водій, поставив мою валізу поруч із водійським місцем, а мені самому відчинив задні дверцята. Я з полегшенням зауважив, що кабіну авто засклено з усіх боків, хоча це й було незвично, бо здебільшого в таких автомобілях є лише вітрове скло. Але таксисти, вочевидь, у боротьбі за клієнтів, проявляли винахідливість. Адже кому хочеться у холодну погоду відчувати за пазухою всі попутні вітри? Особливо комусь, хто, як я, ледь не задубів перед цим на пероні. 

Ззовні водій завів довгою сталевою ручкою двигун і, сховавши її десь під капот, заскочив до кабіни. 

— Тож на Вірменську? — ​голосно перепитав він, перекрикуючи сердите чмихання автомобільного механізму й одночасно виставляючи стартову поділку на таксометрі.