Читати книгу - "Дух часу"

Святе письмо він знав на пальцях і любив єго наводити при своїх бесідах. І тепер, пождавши, він відкашельнув і зачав словами святого письма:

«Аз єсмъ пастир добрий і душу мою полагаю на овці моя» — тож і ми чекали на свого пастиря.

Газдам роз’яснілися лиця: слова старшого брата видалися їм гейби їх власними словами.

— Та се правда, — потакнув один, також старий чоловік, — се правда, що вівцям без пастиря ніяково, — переводячи слова євангелія на свою мову, бо таким складом, як старший брат, ніхто в селі не вмів говорити.

Панотцеві очі заблисли вдоволенем і радїстю, але рівночасно, погляд єго упав на чоловіка, що сидів в куті; єго хмарне лице не сходилося з ясним поглядом присутніх. Панотець перебіг очима цілу компанію; єго погляд спочив майже на кождім лиці окремо, гейби шукав більше хмарних лиць, котрі вже своїм видом противорічили би словам старшого брата.

— Ви, панове гадзи, знаєте, — зачав він, нарешті, — що маєте вибирати виборців, то є таких людей, аби вибрали відтак посла. Вибирайте, кого хочете, я піду за вами, лиш. вибирайте людей певних, що знають, що вони русини і дадуть голос на руського посла. Отже, вибирайте людей незалежних, котрі би не боялися ні пана, ні старости і не продавали своєї совісті за яких кілька крейцарів!..

Мимохіть усіх очі звернулися на чоловіка в куті.

Що се було против війта, міг кождий догадатися, бо при остатніх виборах війт мав іти за старостою[10], і від того часу все щось неладно велося між війтом і панотцем. Люде заворушилися, вони знали, що панотець не хотів, аби вибирати війта на виборця, та з того виходила вся біда та й закрутинія. Панотець панотцем, але війт війтом; треба і панотця, але треба і війта. Війт був чоловік гордий і острий. Учувши отсі звернені до себе слова, зін цілий почервонів зі злості.

— Побачимо, як то буде! — сказав голосно, а рівний єго звичайно голос легко дрожав.

Панотець удав, що не чує, і вийшов з хати.

Тепер громадяне стали різко по двох боках: одні стояли за війтом, а другі за панотцем. Були і такі, що хотіли вибирати і панотця, і війта, як то кажуть, аби був і вовк ситий, і коза ціла.

Тимчасом на дворі велась інша справа. Село було велике, давало аж чотирьох виборців; тож, окрім панотця і війта треба було ще двох. Тут давав провід Іван Рибак. То був чоловік ще нестарий, але по досвіду й розумі.хто знає, чи не рівнявся старшому братові; він не знав так святе письмо, як старший брат, але зате знав більше, що в світі діеся. Був письменний, купував книжочки і тримав руські газети[11]. Знав всіляку «поведенцію»: що, як і з ким говорити. Був з кілька разів виборцем, тож і тепер ніхто і не думав про те, аби єго не вибирати, хоть війт єго не любив і називав «попівським поплечником», бо при виборах він усе держав з панотцем.

Заким громада змогла розібрати допевне, що робити, над’їхав комісар; то вже не було часу на балакане. Комісар спішився, як би єго гнало сто чортів, і майже полетів до канцелярії. За ним пішов панотець і вся старшина, окрім Івана і старшого брата, котрі лишилися на дворі межи молодшими.

Присяжний, червоний та перепуджений, кілька разів вибігав і скликував до хати. Але тут ішло інше діло. Ходило о ще одного виборця; люде не могли зважитися, зачали говорити то сей, то той, але якось не йшло, якось не можна було так в очі говорити: сей ліпший, а сей пліхший.

Іван бачив, що се не борзо скінчиться, тож, нічого не кажучи, витягнув із-за череса пачку сірників і зачав обтирати червоні головки. Усі догадалися, до чого то йде, і всі мовчки на то пристали, дивлячись в руки Іванові. З усеї пачки він лишив лиш один сірник з головкою і відтак пішов з ними межи люде. Хоть ніхто нічого не говорив, але Кождий знав, що як витягне без головки, то без головки, але як з головкою, то буде виборцем. Іван ходив від одного до другого і всі витягли по одному патичкові.

Нарешті потягнув і Яким — і єго сірник був з головкою.

Він, здивований, глянув навкруг себе, і єму здавалося, що на усіх лицях бачить той здив, який ним заволодів. Деякі газди, справді, стали собі маринувати, що ліпше було згодитися на вільний вибір, як тягнути сірники. Се Якима вражало немило, і він став випрошуватися, що він ще молодий, що не буде знати, що робити, що ліпше було би, якби вибрали когось іншого.

Присяжний знов вибіг з хати з перепудом, що комісар спішиться. Яким усе ще відтягався, але справді не було часу, і старший брат майже наказав єму лишитися при тім, що витягнув.

— Таке вже твоє щасте, чоловіче, — сказав він, — таке вже твоє має бути, то і не можеш того зрікатися!

— Коли вже так, то так, — потакнули і другі, — коли вже так випало, то най вже так буде!

По сім слові газди посунулися до хати. Комісар кидався й лютився, що так зволікають.

Нарешті розпочалося голосоване. Насамперед зачали від панотця. Він дав свій голос на старшого брата, Івана Рибака, та на двох перших-ліпших газдів, котрі єму попалися. Потому закликали старшого брата. Він звинявся, що се вже не для него, що єму вже про інше думати би. Комісара виводило се з терплячки:

— Але тут тепер не місце на таке балакане! Скажіть ліпше: на кого даєте голос і баста!

Якби то хто так із громади був відізвався до него, був би за своє добре відобрав, але з панами інша справа. Тож він, уже нічого не кажучи, дав свій голос на панотця, Івана, на одного з тих газдів, що на них голосував панотець, і