Читати книгу - "Король Гризлі"

За півгодини він досяг гребеня гори. Тепер, долаючи останні двісті-триста ярдів сланцевого схилу, щоб потрапити на головний хребет, він буде змушений викрити своє місцезнаходження.

Опинившись на голому схилі, Тор із такою швидкістю ушкварив угору, що собаки відстали від нього ярдів на тридцять або ж і всі сорок. Хвилини дві-три він чітко виділявся на гірському тлі, особливо тоді, коли вибіг на сніг, де не було ні кущика, ні каменя, за якими можна було сховатися від чужого ока.

Брюс і Ленгдон, що були за півтисячі ярдів, побачили Тора і негайно зчинили стрілянину. Куля зі свистом розітнула повітря над самісінькою його головою, а наступної миті сухий виляск пострілу досягнув його слуху.

Другий постріл здійняв фонтанчик снігу за п’ять ярдів перед ним. Тор різко взяв праворуч. Тепер він стояв боком до стрільців. Ляснув третій постріл — і все.

Звуки перших пострілів ще відлунювали поміж горами, коли щось зі страшною силою вдарило Тора у щелепу праворуч, на п’ять дюймів нижче від вуха. Удар був такий сильний, що оглушив і звалив його з ніг, як невидимий велетенський дубець.

Куля тільки ковзнула по кістці. Крові майже не було, але ведмідь був оглушений, немов людина після дужого удару в підборіддя.

Не встиг він і оком моргнути, як собаки напались на нього, кусаючи за горло, за шию, за боки... Тор із ревінням схопився, струсонув їх із себе. Він із люттю відбивався від ерделів, і Ленгдон із Брюсом добре чули його рик. Вони тримали пальці на курках рушниць, підстерігаючи, коли собаки відбіжать від гризлі та врешті з’явиться нагода для останніх вирішальних пострілів.

Тор, відбиваючись від собак, ярд за ярдом, продирався догори. Він люто гарчав на знавіснілих псів і вже зовсім не зважав ані на запахи людей, ані на дивні спалахи та виляски, ані навіть на смерть. А внизу, за півтисячі ярдів від нього несамовито лаявся Ленгдон. Ерделі взяли ведмедя в щільну облогу: щоб поцілити його, не могло бути й мови.

І поки Тор біг схилом, оскаженілі від крові ерделі ані на крок не відступали від нього, затуляючи собою. Нарешті він перевалив через гребінь. Але й за гребенем собаки вперто чіплялися до величезного гризлі, який утікав подалі від смертельної загрози, котру таїла у собі людська присутність. Для деяких собак ця тривала й азартна гонитва теж стала останньою у житті.

идячи у своєму сховку, Мусква чув останні звуки сутички на кам’яному карнизі. Ущелина — звичайна тріщина у кам’янистій породі — скидалася формою на літеру V, і Мусква забився у неї на всю глибину. Він бачив Тора, який проходив по карнизу уже після того, як здолав четвертого ерделя. Чув, як проклацали по каменю ведмежі кігті, і зрозумів, що гризлі пішов далі, а за ним побігли і його переслідувачі.

Однак виходити він ще боявся. Ці дивні звірі, вихопившися сюди з долу, нагнали на нього смертельного жаху. От Піпунаскуса він не боявся взагалі. І навіть величезний барибал, якого переміг недавно Тор, не викликав у Мускви такого жаху, що його вселяли у нього незнайомі створіння з червоними пащами й білими іклами. Тож він не поспішав вилазити зі свого сховку і сидів, загнаний в ущелину, наче пиж у рушничний ствол.

Однак ще не вщух удалині собачий лемент, як Мусква почув інші, ближчі звуки, і затремтів ще дужче. Це стрімко вибігли із-за кам’яної брили Ленгдон і Брюс. Побачивши мертвих ерделів, вони різко зупинилися, а Ленгдон від несподіванки навіть скрикнув.

Люди стояли за якихось двадцять футів від малого ведмежати. Він уперше в житті чув людські голоси. Уперше запах їхнього поту лоскотав його ніздрі, і він був ні живий ні мертвий від не знаного досі страху. Потім хтось із мисливців зупинився просто навпроти виходу з ущелини, і Мусква вперше у житті побачив, як виглядає людина. А вже за мить людина щезла.

Трохи згодом Мусква почув звуки пострілів. Собачий лемент помалу стихав, віддаляючись, поки зовсім не ущух. Доходила третя година дня, а оскільки в горах о цій порі усе відпочиває, то всюди панувала тиша.

Мусква довго сидів, зачаївшись і постійно прислухаючись. Однак нічого не чув. Тепер його почав діймати інший страх — страх залишитися без Тора. Проте він не втрачав надії, що гризлі повернеться до нього. Ще годину він провів в ущелині, усім своїм тільцем втискаючись у камінь. Згодом почувся легенький тупіт, і на карнизі показався малий бурундук. Він сторожко розглядав розтерзаного пса. Мусква трохи посміливішав. Він підняв вуха і тонесенько пхинькнув, немов прохаючи в бурундука, єдиного живого створіння поблизу, співчуття та підтримки у цю непросту годину страху та самотності.

Дюйм за дюймом, крок за кроком, Мусква почав вилазити зі схованки. Аж ось мала кошлата голова виткнулася з ущелини, роззирнулась навкруги. На карнизі було порожньо, і він рушив до бурундука. Той пронизливо завищав і дременув у свій сховок, а Мусква знову залишився сам. Постояв декілька секунд, не знаючи, куди податися. У повітрі чути було важкий запах крові та людського поту. Нарешті ведмежа розвернулося і посунуло на гору.

Він знав, що Тор пішов туди, куди прямує він, і якби вмів думати й сподіватися, то всі його теперішні думки та сподівання були б про те, як найшвидше наздогнати гризлі — його заступника і друга. Страх втратити Тора був настільки сильним, що перед ним тьмянів навіть жах, якого нагнали сьогодні на Мускву собаки і люди.

З його нюхом він міг іти слідами Тора, навіть заплющивши очі. Ще не охололий слід теплим шлейфом висів над землею, і Мусква, петляючи, швидко підіймався схилом. Час від часу траплялися місця, заважкі для його куцих лапок, але він не здавався, уперто просувався далі. Надія і свіжий запах Торового сліду неначе додавали йому сил.

Аж за годину він дістався сланцевого поясу гори, що залягав до лінії снігу, до неба, і