Читати книгу - "Король Гризлі"

Відколи Мусква розпочав це сходження, він ще жодного разу не підводив очей до гребеня гори. Щоб зробити це, він мав би зупинитися і повернутися боком, бо схил був таки крутий. І коли ведмежа подолало половину шляху до вершини, то воно не бачило ані Ленгдона, ані Брюса, коли ті вийшли на вершину з протилежного боку і почали спускатися назустріч.

Запаху людей воно теж не відчуло, бо вітер віяв на вершину, а не з неї. Отож, навіть гадки не маючи, що він тут не сам, Мусква ступив на снігову поверхню. Він радо обнюхав величезні відбитки Торових лап і пішов далі туди, куди вони вели. А вище на схилі чекали, затаївши подих, Ленгдон і Брюс. Вони поскладали рушниці на землю і тримали в руках похапцем здерті сорочки з грубої фланелі. Коли відстань між ними та Мусквою скоротилася менш як до двох десятків футів, вони зі стрімкістю снігової лавини накинулись на ведмежа.

Мусква закляк від несподіванки, і лиш тоді, коли Брюс опинився майже поруч, до нього повернулася здатність рухатися. Лише в найостаннішу мить він побачив і усвідомив загрозу, і коли Брюс, розіп’явши сорочку, наче сітку, скочив до нього, Мусква метнувся вбік. Брюс, розпростершись на землі і нагорнувши повний оберемок снігу, притиснув сорочку до грудей, гадаючи, що спіймав ведмежа. У ту ж мить Ленгдон рвонувся вперед, але, перечепившись об довгі ноги Брюса, полетів сторчака засніженим схилом.

Щодуху, як тільки дозволяли куці лапки, Мусква погнав по схилу. Наступної миті Брюс уже мчав за ним, а за Брюсом, відстаючи на десяток футів, гнався Ленгдон.

Раптом Мусква різко повернув убік, і довготелесий Брюс, який вже добряче розігнався, пробіг ще футів тридцять-сорок униз по схилу, перш ніж зумів загальмувати, зігнувшись удвоє, мов складаний ножик, і впираючись руками, ногами, ліктями й навіть плечима у піддатливий сланець.

Ленгдон повернув на ходу й щодуху летів тепер за Мусквою. Наблизившись, він з розгону кинувся на землю, тримаючи сорочку, наче сітку, але в ту ж таки мить ведмежа примудрилося ухилитися вбік. Ленгдон схопився з роздертим обличчям, з присмаком глини у роті.

Однак, ухилившись від Ленгдона, Мусква вилетів просто на Брюса, і перш ніж він устиг повернути ще раз, його упіймала цупка фланелева сорочка. Ураз стало темно, задушливо, а над головою зловісно пролунало переможне:

— Упіймав!

Та навіть опинившись у пастці, Мусква відчайдушно дряпався, кусався і гарчав. Утримуючи ведмежа, Брюс ледве дочекався Ленгдона з його сорочкою. Удвох вони сповили Мускву, наче немовля. Він був замотаний так туго, що навіть лапами не міг поворухнути. Несповитою залишалася лише голова. Кругла, кошлата, з переляканим поглядом, вона смішно крутилася над фланелевим згортком. Видовище було настільки кумедним, що мисливці на мить забули про свої негаразди і зайшлися веселим сміхом.

Насміявшись досхочу, Ленгдон сів з одного боку Мускви, Брюс — із другого. Набивши тютюном люльки, закурили. Мусква ж не міг навіть лапою ворухнути.

— Он які ми мисливці! — мовив Ленгдон по деякім часі. — Пішли на гризлі, а вполювали оце!

І він зиркнув на ведмежа. Мусква дивився на нього такими серйозними очима, що Ленгдон на мить онімів. Тоді неквапно витяг люльку з рота і випростав руку.

— Ведмедику, ведмедику, гарний ведмедику, — почав він лагідно.

Мусква нахилив маленькі вушка вперед. Круглі оченята блищали, як дві намистини. Брюс непомітно для Ленгдона усміхався, очікуючи чогось іще.

— Ведмедик не кусається, ні... Ні-ні, ти гарне мале ведмежа... Не бійся, ми тебе не скривдимо...

За мить вершини гір здригнулися від нелюдського зойку, бо гострі, як голки, Мусквині зуби вчепилися у палець Ленгдона. А Брюс несамовитим реготом остаточно розлякав усе живе на милю навкруги.

— Ох ти ж мале бісеня! — лайнувся Ленгдон, а потім не витримав, і, посмоктуючи вкушений палець, теж засміявся. — Спритний, хоч куди! — додав він сміючись. — Брюсе, а назвімо його Кусачкою! Ти не повіриш, але відколи я в цих горах, мені завжди хотілося упіймати ведмежа! Я заберу його із собою, додому! Кумедне звірятко, правда?

Мусква крутнув головою — все решта було туго стягнуте сорочками, як мумія фараона, — та покосував на Брюса.

Ленгдон звівся на ноги й обернувся до вершини. Лице його стало твердим, наче камінь.

— Четверо собак! — озвався він, неначе розмовляючи із самим собою. — Три там внизу — і одна нагорі! — Хвильку помовчавши, додав: — Щось я, Брюсе, не можу цього зрозуміти. Ми вполювали з ними півсотні ведмедів — і всі залишилися живі-здорові!

Брюс саме вовтузився з Мусквою, лаштуючи до згортка щось схоже на ручку із ременя з оленячої шкури, щоб нести його, як звичайне цеберко. Підвівся, тримаючи згорток за «ручку».

— Ми маємо справу з ведмедем-убивцею, — пояснив він. — Коли доходить чи то до бійки, чи то до полювання, ти не знайдеш у світі лютішого звіра, ніж м’ясоїдний гризлі. Собакам, Джиммі, цей ведмідь не по зубах, і якщо ніч настане не скоро, то жоден твій ердель назад уже не повернеться. От як стемніє, тоді вони відчепляться від нього, якщо там ще хтось уцілів. Старий бурмило чув наш запах, і можеш битись об заклад, він достеменно знає, що збило його з ніг отам, на снігу. Тепер він дає драла, не зупиняючись, і швидкість у нього нівроку. Якщо хочемо зустрітися з ним знову, доведеться протупцяти миль зо двадцять, не менше.

Ленгдон забрав рушниці, і вони рушили схилом униз. Першим, тримаючи згорток із Мусквою, ішов Брюс. Дійшовши до забризканої кров’ю скелі, де тривала запекла сутичка гризлі із собаками, Ленгдон схилився над ерделем, якого Тор позбавив голови.

— Це Бісквітна, — сказав він. — А ми вважали, що вона єдина