Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Поїхали вони містом, аби скоротити шлях. Ґеральт спочатку хотів протестувати, боявся, що зав’язнуть у відомих йому забитих завулках. Утім, управитель Ферабрас, як виявилося, знав краще за нього і місто, і час, коли на вулицях не було натовпу. Тож їхали вони безпроблемно й швидко.

Виїхали на ринок, минули ешафот. І шибеницю з повішеним.

— Небезпечна воно справа, — вказав рухом голови управитель, — рими складати й пісеньки співати. Особливо публічно.

— Суворі тут суди. — Ґеральт миттєво зрозумів, у чому річ. — Деінде за пасквілі найбільше — це ганебний стовп.

— Залежить від того, на кого пасквіль, — тверезо оцінив Алкід Ферабрас. — І як римований. Наша пані княгиня добра й кохана, але вже як розізлиться…

— Пісень, як каже один із моїх знайомих, не можна задавити.

— Пісень — ні. Але піснярів — запросто, он гляньте тільки.

Вони перетнули місто, виїхали крізь Бондарську браму прямо в долину Блессур, де річка жваво плескалася й пінилася на бистринах. Сніг на полях лежав лише в борознах і заглибленнях, але було досить холодно.

Минув їх рицарський почет, що напевне прямував до перевалу Сервантеса, до прикордонної фортеці Ведетте. Аж зарябіло від помальованих на щитах та вигаптуваних на плащах і капаризонах грифонів, левів, сердець, лілей, зірок, хрестів, крокв й іншої геральдичної дурні. Застукотіли копита, зафуркотіли прапорці, почулася співана міцними голосами кретинська пісенька про рицарську долю й кохану, яка, замість того, щоб чекати, раніше пішла заміж.

Ґеральт провів почет поглядом. Вид мандрівних рицарів викликав у нього в пам’яті Рейнара де Буа-Френа, який тільки-но був повертався зі служби й одразу розслаблявся в обіймах своєї містяночки, чий чоловік, торговець, не бував удома зранку до вечора, напевне, затриманий десь у дорозі через розливи річок, ліси, повні звірів, та інші шаленства стихій. Відьмак і не думав виривати Рейнара з обіймів коханки, але по-справжньому жалів, що не переніс контракт із виноградником Помероль на якийсь пізніший термін. Полюбив рицаря, бракувало йому того товариства.

— Їдьмо, пане відьмак.

— Їдьмо, пане Ферабрас.

Вони поїхали гостинцем уверх за течією річки. Блессур звивалася й вигиналася, але було тут повно мостів, тож не доводилося накручувати дороги.

З ніздрів Плітки виривалася пара.

— Як думаєте, пане Ферабрас, довго зима протриває?

— На Саовін мороз був. А прислів’я каже: «Як на Саовін мороз, теплих штанів треба воз».

— Розумію. А ваша лоза? Не зашкодить їй холод?

— Холодніше бувало.

Їхали далі мовчки.

— Ото бачте, — відізвався Ферабрас, указуючи. — В отій-оно котловинці лежить сільце Лисячі Ями. На тамтих полях — дивина та й годі — горнятка ростуть.

— Прошу?

— Горнятка. Народжуються в земному лоні самі із себе, винятково мистецтвом природи, без якоїсь допомоги людської. Як деінде бульба чи ріпа, у Лисячих Ямах ростуть горнятка. Усілякого роду й різних форм.

— Справді?

— Щоб мені здоровому бути. Саме тому Лисячі Ями встановлюють партнерські контакти із селищем Дудно в Маехті. Бо там, як кажуть, земля родить кришки до горняток.

— Усілякого роду й різних форм?

— Оце ви точно правдочку сказали, пане відьмак.

Вони їхали далі. Мовчки. Блессур шуміла й пінилася на камінні.

* * *

— А отамки, бачте, пане відьмак, руїни давнього бургу Дун Тинне. Страшливих сцен той бург, як вірити байкам, був свідком. Вальгерій, що його Вдалим звали, убив там криваво й у жорстоких муках невірну дружину, її коханця, її матір, її сестру та її брата. А потім сів і заплакав незрозуміло чому…

— Я про те чув.

— Тож ви тута бували?

— Ні.

— Ха. Значить, далеко байка розійшлася.

— Оце ви точно правдочку сказали, пане управитель.

* * *

— А ота, — указав відьмак, — ота ось зграбна вежичка за отим страшним бургом? Що воно таке?

— Там? То храм.

— Якого божества?

— А хто б те пам’ятав.

— Факт. Хто б.

* * *

Близько полудня вони побачили виноградники, що плавно спускалися до Блессур схилами пагорбів, — рівно підрізані лози, зараз потворні й пронизливо голі. На верхівці найвищого пагорба, шмагані вітром, стирчали в небо вежі, товстелезний донжон і барбакан замку Помероль.

Ґеральта зацікавило, що дорога, яка вела до замку, була наїжджена, нашпортана копитами й колесами не менше, ніж гостинець, і було чітко видно, що саме до замку Помероль із гостинцю хтось часто завертав. Він стримувався від запитання аж до тієї миті, коли помітив під замком кільканадцять розпряжених, накритих полотнами возів, солідних і міцних повозок, які використовують для далеких перевезень.

— Купці, — пояснив управитель, вислухавши запитання. — Винні торговці.

— Купці? — здивувався Ґеральт. — Як це? Я думав, що гірські перевали засипано снігом, а Туссан відрізаний від світу. Яким же дивом сюди прибули купці?

— Для купців, — сказав серйозно управитель Ферабрас, — немає поганих доріг, принаймні для тих, хто серйозно сприймає свою справу. У них, пане відьмак, є таке правило: якщо мета заохочує, то й спосіб повинен знайтися.

— І справді, — повільно промовив Ґеральт, — правило чітке та гідне наслідування. У будь-якій ситуації.

— Напевне. Але якщо казати правду, то деякі з торговців стирчать тут з осені, виїхати не можуть. Але духом не занепадають, говорять, що, мовляв, зате навесні перші будемо, раніше, ніж конкуренти з’являться. У них то зветься «позитивне мислення».

— І цьому правилу, — кивнув Ґеральт, — важко докоряти. Утім, іще одна справа мене цікавить, пане управителю. Навіщо ці купці сидять тут, на відлюдді, а не в Боклері? Княгиня не квапиться надати їм постій? Може, гордує купцями?

— Аж ніяк, — відповів Ферабрас. — Пані княгиня завжди запрошує їх, але вони ґречно відмовляють. При виноградниках мешкають.

— Навіщо?

— Боклер, кажуть, то лише одні бенкети, бали, гулянки, пиятики та потрахульки. Людина, кажуть, від того тільки паршивіє, дурнішає й час втрачає замість мислити про торгівлю. А мислити треба про те, що насправді важливе. Про мету, що світить. Безперестанно. Не розпорошуючи думки на якісь там дрібниці. Тоді — і лише тоді — бажаної мети можна досягнути.

— Воістину, пане Ферабрас, — повільно промовив відьмак. — Радий я нашій спільній подорожі. Чимало користі я з наших розмов маю. Насправді чимало.

* * *

Попри очікування відьмака, вони не поїхали до замку Помероль, а подалися трохи далі, на пагорб за котловиною, де стояв іще один замчик, трохи менший і куди більш занедбаний. Фортечка звалася Зурбарраном. Ґеральт зрадів перспективі близької роботи, бо темний, вишкірений зубатими кренелажами Зурбарран виглядав точнісінько як проклята руїна, де беззаперечно роїтися повинно від чарів, див і потвор.

Усередині, на подвір’ї, замість див і потвор, він побачив кільканадцятеро людей, поглинутих такими чарівними заняттями, як перекочування діжок, стругання дощок і їх збивання за допомогою чопиків.