Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Зголоднілі з дороги й холоду, їли вони жваво й мовчки. Компанію їм складав підлеглий управителя Ферабраса, представлений Ґеральтові як Шимон Гілька. Прислужували дві світловолосі дівки з довгими, у два лікті, косами. Обидві кидали на відьмака погляди настільки красномовні, що він вирішив якомога швидше зайнятися справами.

Шимон Гілька потвору не бачив. Про її вигляд знав винятково з других рук.

— Чорний, бають, був, наче смола, але гди по стінці повз, цеглини крізь нього було видко. Як той холодець був, розумієте, пане відьмак, або ж наче, перепрошую, шмаркля якась. А лаписька мав довгі й тоненькі, а силу тих лаписьок мав чи осімь, чи шше більше. А Йонтек отакочки стояв, стояв, дивився, аж раптом як гримнуло йому, і крикнув він тоді: «Згинь-пропади!» — і шше екзорцизм додав: «А бодай би ти здох, падлюче ти падло!» А потвора тоді хоп, хоп, хоп! Хопнуло — і тільки його й бачили. Утекло в печери. Тоді хлопи отакочки сказали: як потвора, то давайте, кажуть, плати більше в умовах, для здоров’я шкідливих, а як нє, то ми в цех зі скаргою підемо. Ваш цех, я їм тоді на те, може, хоч у дупу…

— Коли, — обірвав його Ґеральт, — бачили потвору востаннє?

— А десь тижня зо три тому. Десь так трохи перед Йуле.

— Говорили ви, — відьмак глянув на управителя, — що перед Ламмасом.

Алкід Ферабрас почервонів там, де обличчя не закривала борода. Гілька пхекнув.

— Отож-бо, отож-бо, пане управитель, як бажаєте нами управляти, то частіше до нас їздити тре’, а не тілько в Боклері в конторі стілець дупою полірувати. Так ото я собі думаю…

— Не цікаві мені ваші думки, — обірвав його Ферабрас. — Про потвору кажіть.

— Та я ж уже сказав. Усе, шшо було.

— Жертв не було? Ні на кого не нападали?

— Нє. Але в позатому році пропав безвісти один парубок. Дехто казав, шшо то потвора його в безодню заманила й тамочки вбила. А інні казали, шшо ніяка то не потвора, а парубок отой із власного побажання дав драла, причому через борги та елементи. Бо він, знаєте, у кості гравав затято, а мирошниківні пузо накачав, а ота мирошниківна до судів побігла, а суди парубку елементи платити наказали…

— А більше, — рішуче перервав його розпатякування Ґеральт, — ні на кого та потвора не нападала? Хтось інший її бачив?

— Нє.

Одна з дівок, доливаючи Ґеральтові місцевого вина, проїхалася йому по вуху грудьми, після чого заохочувально підморгнула.

— Ходімо, — швидко сказав Ґеральт. — Немає чого сидіти та теревенити. Супроводьте мене в підвали.

* * *

Амулет Фрінгілли, на жаль, не виправдовував надії, на нього покладені. У те, що оправлений у срібло відшліфований хризопраз замінить його відьмацький медальйон із вовком, Ґеральт не вірив навіть на мить. Зрештою, Фрінгілла такого й не обіцяла. Утім, переконливо запевнила, що після підлаштування до психіки того, хто амулет носитиме, виконуватиме той найрізноманітніші завдання, зокрема й попереджатиме про небезпеку. Проте або чари Фрінгіллі зовсім не вдалися, або ж у Ґеральта й амулета було різне розуміння того, що є небезпекою, а що ні. Хризопраз ледь відчутно затремтів, коли вони, ідучи до підвалів, перетяли шлях великому рудому котові, що прогулювався подвір’ям із гордовито задертим хвостом. Зрештою, кіт мусив уловити якийсь сигнал від амулета, бо здимів, відчайдушно нявкаючи.

Коли ж відьмак спустився в підвали, медальйон раз у раз починав, нервуючи власника, тремтіти, причому в приміщеннях, здавалося б, сухих, безпечних і чистих, у яких єдина небезпека чаїлася у великих діжках. Тому, хто, втративши самоконтроль, ляже з роззявленим ротом під шпунт, загрожувало тут важке сп’яніння. Але нічого більше.

Натомість медальйон навіть не затремтів, коли Ґеральт покинув обжиту частину підземель і кількома сходами та штреками спустився нижче. Відьмак давно вже зорієнтувався, що під більшістю виноградників у Туссані були старовинні копальні. Схоже, сталося так, що, коли лоза прийнялася й почала приносити кращий прибуток, розробку копалин припинили, а копальні закинули, частково пристосовуючи коридори й переходи під винні підвали та склади. Замки Помероль і Зурбарран стояли над давніми копальнями сланцю. Повно тут було штолень і дір, вистачило б миттєвої неуважності, аби спочити на дні якоїсь із складним переломом. Частину дір прикривали трухляві дошки, що, присипані сланцевим пилом, мало відрізнялися від скелі. Необережно ступити на щось таке було насправді небезпечним, тому медальйон мав би про те попереджати. Але не попереджав.

Не попередив також, і коли зі сланцевих завалів у якихось десяти кроках від Ґеральта вигулькнула сіра невиразна фігура, зашкрябала кігтями по скелі, підскочила, завила страшенно, після чого з виском і хихотінням погнала по коридору й пірнула в одну із зяючих у стінах ніш.

Відьмак вилаявся. Магічна штучка реагувала на рудих котів, але не на гремлінів. «Треба буде поговорити про це з Фрінгіллою», — подумав він, підходячи до діри, у якій зникла істотка.

Амулет затремтів сильніше.

«Саме вчасно», — подумав Ґеральт, але відразу замислився. Медальйон, урешті-решт, міг бути й не таким уже й дурнуватим. Стандартна й улюблена тактика гремлінів полягала у втечі й засідці, з якої вони тяли переслідувача раптовим ударом гострих, наче серпи, кігтів. Гремлін міг чекати там, у темряві, а медальйон про те сигналізував.

Чекав відьмак довго, затримавши подих та напружуючи слух. Амулет спокійно й мертво лежав у нього на грудях. З діри відгонило тухлим і неприємним смородом. Але панувала мертва тиша. А жоден гремлін не витримав би в тиші так довго.

Не задумуючись уже, Ґеральт поліз у діру й рушив уперед навкарачки, тручись спиною об шорстку стелю. Багато не пройшов.

Щось хрупнуло й зашурхотіло, підлога просіла, а відьмак поїхав униз разом із кількома центнерами камінців і піску. На щастя, тривало те недовго: бездонної прірви під ним не виявилося, звичайний льох. Він вилетів, наче гівно з каналізаційної труби, і з хрупанням гепнувся на купу спорохнілого дерева. Витрусив із волосся й виплюнув пісок, паскудно вилаявся. Амулет сіпався безперестанно, тремтів у нього на грудях, наче посаджений за пазуху горобчик. Відьмак стримався від того, щоб зірвати його й викинути до дідька. По-перше, Фрінгілла розлютилася б. По-друге, хризопраз начебто володів іще якимись там магічними можливостями. Ґеральт мав надію, що за тих, інших обставин, він може й стати в пригоді.

Коли він спробував устати, намацав круглий череп. І зрозумів, що те, на чому він лежить, зовсім не дерево.

Він устав і швидко оглянув купу кісток. Усі належали