Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

сканування, а значить, і від таємних убивць. Завдяки мені й моїй магії його коліно вже не болить і може згинатися. На шиї він носить створений моїм мистецтвом медальйон, може, не такий добрий, як відьмачий, але все ж таки. Завдяки мені — і тільки мені — навесні чи влітку, поінформований, забезпечений, здоровий, готовий до всього й озброєний, він зможе стати проти ворогів. Якщо хтось із присутніх тут зробив для Ґеральта більше, дав йому більше, нехай про це скаже. Я охоче йому подякую.

Ніхто не відізвався. Кури дзьобали чоботи Кагіра, але молодий нільфгардець не звертав на них уваги.

— І справді, — сказав ядуче, — ніхто з нас не дав Ґеральтові більше, ніж ви, пані.

— Звідки я знала, що ти саме це скажеш?

— Не в тому справа, пані Фрінгілло… — почав вампір. Чародійка не дала йому закінчити.

— Тоді в чому? — запитала зухвало. — У тому, що він зі мною? Що поєднує нас почуття? У тому, що я не хочу, аби він звідси виїжджав? Не хочу, аби знищило його відчуття провини? Те саме відчуття провини, та покута, яка підштовхує в дорогу вас?

Регіс мовчав. Кагір також не мовив нічого. Ангулема розглядалася, схоже, мало що розуміючи.

— Якщо те, що Ґеральт відшукає Цірі, — промовила за хвилину чародійка, — записане на сувоях призначення, то воно так і станеться. Незалежно від того, чи вирушить відьмак у гори, чи залишиться сидіти в Туссані. Призначення наздоганяє людей. Не навпаки. Ви ж те розумієте? Чи ви розумієте те, пане Регісе Терзіфф- Годфруа?

— Краще, ніж ви думаєте, пані Віго. — Вампір крутив у пальцях кілочок із-під ковбаси. — Але для мене, нехай уже пані пробачить, призначення — це не сувої, написані рукою Великого Деміурга, і не воля Неба, і не невідворотні вироки якогось там провидіння, а результат багатьох на перший погляд не пов’язаних між собою фактів, подій і вчинків. Я був би схильним погодитися з вами, що призначення наздоганяє людей… і не тільки людей. Утім, не дуже подобається мені позиція, що навпаки бути не може. Бо позиція така — це вигідний фаталізм, це пеан, що вихваляє отупіння й мерзенність, пухову перину та звабне тепло дамського лона. Коротко кажучи, життя уві сні. А життя, пані Віго, може, і є сном, може, сном і закінчується… Але то є сон, який треба снити активно. Тому, пані Віго, на нас чекає шлях.

— То дорога вільна, — Фрінгілла встала майже настільки ж різко, як Мільва трохи раніше. — Прошу! На перевалах чекають на вас хуртовина, мороз і призначення. Аж так сильно потребуєте ви покути?! То вперед! Але відьмак залишиться тут. У Туссані! Зі мною!

— Вважаю, — спокійно відповів вампір, — що ви помиляєтеся, пані Віго. Сон, який відьмак бачить, є, визнаю те уклінно, сном чарівним і чудовим. Але будь-який сон, який ти бачиш надто довго, перетворюється на кошмар. А від цього ми прокидаємося з криками.

* * *

Дев’ятеро жінок, які сиділи за круглим столом замку Монтекальво, уп’яли очі у Фрінгіллу Віго. У Фрінгіллу, яка раптом почала затинатися.

— Ґеральт виїхав до виноградника Помероль уранці восьмого січня. А повернувся… Може, восьмого вночі… Або дев’ятого до опівдня… Не знаю того… Я не впевнена…

— Точніше, — лагідно попросила Шеала де Танкарвіль. — Просимо точніше, панно Віго. А якщо якийсь фрагмент оповіді вас бентежить, то можете його оминути.

* * *

По кухні, обережно ступаючи пазуристими лапами, ходила ряба курка. Пахло бульйоном.

Двері з тріском розчинилися. До кухні увірвався Ґеральт. На червоному від вітру обличчі мав синець і фіолетово-чорний струп підсохлої крові.

— Уперед, дружино, пакуватися, — виголосив без зайвих вступів. — Виїжджаємо! За годину — і ні на хвилину пізніше — хочу бачити вас усіх на пагорбі за містом, там, де стоїть стовп. Спакованих, у сідлах, готових до далекої й важкої дороги.

Вистачило. Наче всі віддавна тільки й чекали на ту звістку, наче віддавна були в готовності.

— Я мигцем! — крикнула, підхоплюючись, Мільва. — Я й за півгодини буду готова!

— Я також, — Кагір устав, кинув ложку, уважно глянув на відьмака. — Але хотілося б знати, що воно сталося. Примха? Сварка коханців? Чи ж справжній слід?

— Справжній слід. Ангулемо, чому ти кривишся?

— Ґеральте, я…

— Не бійся, я тебе не залишу. Змінив думку. Тебе, шмаркачко, треба пильнувати, ока з тебе не можна спускати. Уперед, кажу ж, пакуватися, готувати в’юки. І по одному, щоб не викрили, за місто, під стовп, на пагорб. За годину там зустрічаємося.

— Безумовно, Ґеральте! — крикнула Ангулема. — Сука, нарешті!

За мить на кухні залишилися тільки Ґеральт і ряба курка. І вампір, що спокійно продовжував сьорбати юшку з галушками.

— На особисте запрошення чекаєш? — холодно запитав Ґеральт. — Чому ти ще сидиш замість того, аби нав’ючувати мула Драакула? І прощатися із суккубом?

— Ґеральте, — спокійно промовив Регіс, зачерпуючи добавку з казанка, — на прощання із суккубом мені вистачить стільки ж часу, як і тобі на прощання зі своєю чорнявкою. Маю на увазі, що ти зі своєю чорнявкою взагалі не маєш наміру прощатися. А так між нами: молодих ти міг послати пакуватися криком, шумом і біганиною. Мені ж належить дати щось більше, хоча б зважаючи на мій вік. Попрошу кілька слів пояснення.

— Регісе…

— Пояснення, Ґеральте. Чим швидше ти почнеш, тим краще. Я тобі допоможу. Учора вранці, згідно з умовою, ти зустрівся біля брами з управителем винограднику Помероль…

* * *

Алкід Ферабрас, чорнобородий управитель винограднику Помероль, із яким вони познайомилися в корчмі «Фазанятник» напередодні Йуле, чекав на відьмака біля брами з мулом, а сам був вдягнений та екіпірований так, наче мали вони в планах подорожувати кудись ген-ген далеко, на край світу, аж за Браму Сольвейг і перевал Ельскердег.

— Це й насправді не близько, — відповів він на кисле зауваження Ґеральта. — Ви ж, пане, прибули з широкого світу, то вам наш малий Туссан бачиться задуп’ям. Думаєте, що тут від кордону до кордону шапкою докинути, причому сухою. Але помиляєтеся. До виноградника Помероль, куди ми прямуємо, чималий шмат дороги: якщо до полудня туди доберемося, то пощастить нам.

— Тоді помилка, що ми так пізно вирушаємо, — сухо сказав відьмак.

— Ага, може, і помилка. — Алкід Ферабрас глипнув на нього й хухнув у вуса. — Але ж я не знав, що ви з тих, що скорі вставати на світанку. Бо воно так у великих панів рідко буває.

— Я не великий пан. У дорогу, шановний пане управителю, не втрачатимемо часу на порожню балаканину.

— З язика ви в мене це