Читати книгу - "Книга дзеркал"

Ми вийшли на вулицю, і я запитав її:

— Річард ще стверджував у своєму рукописові: професор Вайдер проводив секретні дослідження. Чи є у вас якісь здогади, про що йдеться?

— Якщо вони секретні, то це означає: ми не мали б нічого знати про це, правда? Чим більше ви говорите мені про цей рукопис, тим більше я переконана: ця робота — вигадка. Багато відділень кожного великого університету проводять науково-дослідні проекти, деякі з них для федеральних агентств, інші — для приватних компаній. Такі проекти переважно конфіденційні, тому що люди, які платять за них, хочуть пожинати плоди своїх інвестицій, правда? Гадаю, професор Вайдер працював над чимось подібним. Я просто допомагала йому з книжкою, яку він писав у той час, і не була в курсі, що ще він міг робити. До побачення, містере Келлер, я й справді мушу йти. Приємного дня.

Я вкотре подякував їй за зустріч зі мною і спустився ліфтом на перший поверх.

Поки йшов до стоянки, мене непокоїли питання — скільки з того, що вона сказала, правда, а скільки брехня, і чи насправді Флінн нафантазував про їхні ймовірні стосунки. Складалося враження: за її відносною спокійністю ховався страх того, що саме Флінн зміг розкрити її минуле. Швидше це було відчуття, ніж мова тіла або вираз обличчя: як віддалений запах, що вона не могла приховати навіть під парфумами.

Її відповіді вирізнялися точністю — можливо, занадто великою точністю, — навіть якби вона повторювала кілька разів, вона б не змогла запам’ятати всі деталі. І як вона могла майже забути, навіть після стількох років, хлопця, з яким вона ділила квартиру, який переслідував її декілька місяців і якого звинувачували у вбивстві її наставника і друга?

П’ять

Гаррі Міллер зателефонував кількома годинами пізніше, одразу після моєї зустрічі з одним з моїх старих джерел, відставним детективом, який пообіцяв мені спробувати зв’язатися з кимось із відділка поліції Вест Віндзор у Нью-Джерсі. Я запросив його на обід в «Орсо» на заході 46-ї вулиці й саме повертався до своєї машини, яку припаркував за два квартали звідти. Дощило, небо було кольору капусняку. Я відповів на дзвінок, і Гаррі повідомив про новини. Я сховався під навісом якоїсь забігайлівки й запитав його, що там доброго.

— Бінґо, — сказав він мені. — Сара Гарпер закінчила навчання у вісімдесят дев’ятому, і їй не дуже пощастило. Після коледжу вона отримала роботу в школі для дітей із особливими потребами в Квінзі й провадила звичайне життя протягом десяти років. Тоді в неї виникла жахлива ідея побратися з джазовим співаком Джеррі Лаундесом, який перетворив її життя на пекло. Вона підсіла на наркотики і врешті загриміла на рік у в’язницю. 2008 року вона розлучилася і тепер живе в Бронксі на Касл-Гілл. Здається, вона готова пригадати старі часи.

— Шикарно. Кинеш мені повідомлення з її адресою та номером телефону? Що ти дізнався про Сіммонза?

— Дерек Сіммонз досі живе в Нью-Джерсі, з якоюсь леді, Леонорою Філліс. Насправді я говорив із нею, бо того типа не було вдома. У певному сенсі то вона дбає про нього; вони живуть переважно на соціальні виплати. Я пояснив, що ти репортер, який хоче поговорити з чоловіком про справу професора Вайдера. Вона не знає, що там таке, але чекає від тебе дзвінка. Не забудь прихопити з собою трохи готівки. Ще щось?

— У тебе є якісь джерела в Принстоні?

— У мене джерела всюди, я істинний геній, синку, — хвалився він. — Як ти думаєш, у який спосіб я розшукав Сару Гарпер? Зателефонував 911?

— У такому разі спробуй дістати мені імена декого з вісімдесятих років, людей, які працювали на кафедрі психології та були близькі до професора Джозефа Вайдера. І не тільки його колеги. Мене цікавлять люди, які були в його групі, ті, хто добре його знали.

Він пообіцяв спробувати з’ясувати те, що я попросив, а тоді ми ще кілька хвилин поговорили про бейсбол.

Я забрав машину з гаража і поїхав додому. Зателефонував Сем, і коли вона відповіла, її голос звучав так, начебто вона була на дні колодязя. Сем сказала, що в неї клята застуда і що після того, як вона попленталася вранці в офіс, шеф відправив її прямісінько додому. Я обіцяв ввечері заскочити, але вона сказала про намір краще рано лягти спати, і в будь-якому разі вона не хоче, щоб я бачив її такою. Коли ми закінчили розмову, я зателефонував до флориста й замовив букет тюльпанів, що їй мали доправити. Я намагався не захопитися нею, як ми згодилися, але з часом виявив, що сумую за нею дедалі більше, коли ми не бачились одне з одним упродовж дня чи двох.

Я зателефонував Сарі Гарпер за номером, який мені надіслав Гаррі, але вона не піднімала слухавку, тому я залишив їй голосове повідомлення. З Дереком Сіммонзом мені пощастило більше. Його співмешканка, Леонора Філліс, відповіла на дзвінок. У неї був сильний каджунський акцент, як у персонажа з реаліті-шоу «Люди боліт». Я нагадав їй, що вона вже розмовляла з хлопцем на ім’я Гаррі Міллер, про моє бажання поговорити з Дереком Сіммонзом.

— З того, що ваш колега сказав, я зрозуміла: нам заплатять трохи «зелених», так?

— Так, трохи грошей заробите.

— Добре, містере…

— Келлер. Джон Келлер.

— Ну, то могли б до нас зайти, а я піду скажу Дері, у чому річ. Він не любить багато балакати. Коли прийдете?

— Просто зараз, якщо ще не надто пізно.

— Котра ж воно година, любку?

Я сказав їй, що вже 15:12.

— Як щодо п’ятої вечора?

Я погодився та нагадав її ще раз, щоб вона вмовила Дері поговорити зі мною.

Трохи пізніше, коли я в’їжджав у тунель, пригадуючи розмову з Лорою Вестлейк, то раптом згадав деталь, що не спала мені на думку в той перший вечір, після чого я почав розслідувати справу Вайдера, — книжка, над якою в той час працював професор і яка мала бути опублікована через кілька місяців. Як писав Річард у своєму рукописі, Лора Бейнз вважала, що це сколихнуло б світ науки. Як сказала б Сем, — «сенсація».

Але коли я спробував віднайти книжку на «Амазоні» та інших сайтах, де розміщувалися праці професора, про неї не було жодної згадки.

Остання книжка, опублікована Вайдером, — дослідження штучного