Читати книгу - "Книга дзеркал"

поїхати в Європу на декілька місяців у межах дослідницької програми, а орендна плата за квартиру виявилася надто високою для мене однієї, тому я знайшла інше місце. Поки Тімоті не було, я ділила будинок із Річардом. Коли він повернувся, ми знову з’їхалися, якраз перед Різдвом.

— Ви ніколи не використовуєте коротші форми імен, навіть коли говорите про близьких людей, — помітив я, згадавши, що Флінн писав про це в рукописі.

— Саме так. Я вважаю, що зменшувальні форми — несерйозно.

— Річард згадує в рукописі, що трохи ревнував вас до професора Вайдера та якийсь час підозрював про роман із ним.

Вона здригнулася. На мить я відчув, що маска на її обличчі починає тріскати, але враз її обличчя знову набуло відчуженого виразу.

— Містере Келлер, це одна з нав’язливих ідей Річарда, — сказала вона. — Професор Вайдер не був одружений, не мав співмешканки, тому деякі люди припускали, що в нього роман, та він тримає це в секреті. Його сприймали як дуже харизматичного чоловіка. Він дбав про мене. Я вважаю, що зрештою він був не дуже зацікавлений у романтичних стосунках, оскільки повністю віддавався своїй роботі. Відверто кажучи, Річард мав підозри, але між мною та Джозефом Вайдером не було нічого подібного, нормальні стосунки типу «студент-професор». Я стала однією з його улюблених учениць, студенток, це зрозуміло, але це все. Також я допомагала йому з проектом, над яким він у той час працював.

Я запитав себе, наскільки далеко можу зайти без ризику, що вона закінчить нашу розмову, а тоді розпустив язик.

— Річард також описує, що професор дав вам запасний комплект ключів до свого дому і ви часто ходили туди.

Вона похитала головою.

— Не пригадую, щоб він узагалі давав мені ключі від свого будинку, може, не пам’ятаю. Але, гадаю, Річард мав ключі, щоб працювати в бібліотеці, коли професора не було вдома. Тому в нього й виникли проблеми з поліцією.

— Гадаєте, Річард зміг би вбити Вайдера? Якийсь час його вважали підозрюваним.

— Містере Келлер, я вибрала для себе галузь, у якій, окрім усього іншого, дізнаєшся, якою оманливою може бути зовнішність. Після того як я переїхала з будинку, Річард постійно переслідував мене. Він чекав мене після занять, написав десятки листів, телефонував мені десятки разів на день. Після смерті професора Тімоті кілька разів говорив із ним, прохаючи його не пхати носа в чужі справи та дати нам спокій, але це нічого не змінювало. Я не подавала на нього скаргу в поліцію, тому що в Річарда й так було достатньо проблем, та й зрештою я швидше жаліла його, ніж боялася. З часом усе погіршилося… Але в будь-якому разі не варто говорити погано про мертвих. Тому, ні, я не думаю, що він був здатний на вбивство.

— Ви щойно сказали, що з часом усе погіршилося. Що ви маєте на увазі? З рукопису я дізнався, що він був ревнивий. Ревнощі — традиційний мотив у таких випадках, правда?

— Містере Келлер, у нього не було жодних причин для ревнощів. Як я сказала, ми лише ділили будинок. Але він був просто одержимий мною. Наступного року я перевелася в Колумбійський університет, але він дізнався мою адресу і продовжував писати та телефонувати мені. Одного разу він навіть опинився тут, у місті. Тоді я на деякий час вирушила до Європи і в такий спосіб відірвалася від нього.

Мене дуже здивувало почуте.

— У рукописі Річард Флінн писав зовсім інше. Він стверджував, що то Тімоті Сандерз був одержимий вами і постійно переслідував вас.

— Я збираюся прочитати рукопис, тому я й попросила його у вас. Містере Келлер, для таких, як Річард Флінн, межі між вигадкою і реальністю або не існує, або вона дуже тонка. У той період були часи, коли я справді страждала через нього.

— У той вечір, коли професора вбили, ви ходили до нього додому?

— Я була в будинку професора загалом разів зо три чи чотири за той рік. Принстон — невелике містечко, і в нас обох виникли би проблеми, якби почали з’являтися плітки. Тому ні, того вечора мене там не було.

— Чи допитувала вас поліція після вбивства? Я не зустрічав у пресі ваше ім’я — всюди тільки Флінн.

— Так, один раз мене допитували. Гадаю, я сказала їм, що провела весь вечір із моїм другом. — Вона подивилася на годинник, що прикрашав ліве зап’ястя. — На жаль, мушу йти. Було приємно поспілкуватися з вами. Можливо, ми поговоримо ще раз, коли я прочитаю рукопис та освіжу свою пам’ять.

— Чому ви змінили своє прізвище? Ви вийшли заміж? — запитав я, коли ми встали з-за столу.

— Ні, ніколи не було часу на щось подібне. Чесно кажучи, я змінила своє ім’я, щоб триматися подалі від Річарда Флінна та всіх цих споминів. Я піклувалася про професора Вайдера і була спустошена, дізнавшись, що з ним сталося. Флінн ніколи не проявляв жорстокості, просто був таким собі шкідником, але мені остогидло його переслідування. 1992 року, перш ніж вирушити до Європи, я стала Лорою Вестлейк. Насправді це дівоче прізвище моєї матері.

Я подякував їй, а потім вона взяла копію рукопису, і ми вийшли з їдальні, у якій саме збиралися люди.

Ми попрямували до ліфта, зайшли всередину та почали підніматися на дев’ятий поверх. Я запитав її:

— Співмешканка Флінна, Данна Олсен, сказала мені, що якогось вечора вона застала його, коли він розмовляв із вами телефоном. Вона зателефонувала вам, і ви зустрічалися з нею. Можна запитати, про що ви говорили з ним телефоном? Він знову розшукав вас?

— Від Річарда не було звісток понад двадцять років, і от минулої осені він раптом опинився біля дверей моєї квартири. Я не з тих, кого легко роздратувати, але й справді була приголомшена, особливо коли він почав белькотати всілякі дурниці, і стало зрозуміло, що він дуже збуджений. Це навіть змусило мене замислитися про те, що він, можливо, психічно хворий. Він погрожував мені якимись викриттями, природа яких була не дуже зрозуміла, але, здавалося, це мало якийсь стосунок до професора Вайдера. Чесно кажучи, мені майже вдалося забути, що колись я знала молодого чоловіка на ім’я Річард Флінн. Зрештою, я попросила його піти. Після цього він двічі чи тричі дзвонив мені, але я відмовилася зустрітися з ним, а потім припинила відповідати на телефонні дзвінки. Я не знала, що Річард тяжко хворий, — він про це не згадував. Потім я дізналася про його смерть. Можливо, коли Річард прийшов у мою квартиру, він був знервований через