Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

Річ у тому, що наша зміна триває чотири години — з сьомої до одинадцятої, потім у командний центр приходять військові рухати свої супутники.

— Франческо, створити їм окремий профайл проблематично, бо вони працюють з дещо іншими параметрами, тому вони й підганяють усе під себе. У стандартних настройках це зберегти неможливо, та й вимоги секретності цього не дозволяють, — спробував було пояснити ситуацію Баррел.

— Bullshit!!! А прибирати за собою їм теж вимоги секретності не дозволяють?!

У Баррела аж лівий вус смикнувся.

— Ну що ж, ясно. Усім похер! — Франческа просто встала і вийшла.

Усі ошелешено подивились на мене.

— Я не знаю, що сталося! — почав виправдовуватись я. — Вона з самого ранку така скажена!

— Я ще її такої не бачив, — сказав професор Рассел.

— Ви посварилися? — спитала Трейсі.

— Найменшої гадки не маю, що це значить, — знизав я плечима.

Повітря в кабінеті пахло електрикою.

— Бамбіна, яка муха тебе вкусила? Чессіно, з тобою все ОК? — обережно спитав я.

— Ти вже питав!

— Я ще раз питаю.

— Ти задовбав!!!

— Чого ти на мене гавкаєш з самого зранку?! — настала моя черга обурюватись. — Кава тобі не така, питаю не те. А що ти влаштувала на зборах? WTF?!

— Не подобається, як я розмовляю, бери вихідний і вали звідси!!!

— ВАЛИ???!!! ЩО?!

— Що чув!!!

Я розізлився так, що навіть до свого стола не дійшов.

— Знаєш, що?!

— Що?!

— Я нічого такого не зробив, щоб ти зі мною так розмовляла!!!

— Ойможнаподумать, образився він!

— Іди в сраку!!!

— Сам іди!!! Іди, іди, напиши про мене якусь херню у свій довбаний Фейсбук!!! Вічно ти про мене пишеш, як про дурку!!!

Я вибіг з кабінету і так хряснув дверима, що полковник Вескотт, який саме виходив зі свого кабінету навпроти, аж підскочив з несподіванки.

— Кадет Васильєв!

— Я не кадет!!!

— Е-е-е?

— Сер, пробачте, сер!

— Що там у вас діється?

— Нічого особливого.

— Та я бачу.

— Вона на всіх кидається!

— Знаєш що? Зайдіть після зміни в тир. Я вас там чекатиму.

— Не думаю, що це вдала ідея, сер!

— Ну отам і подивимося, що з цього вийде. Після зміни чекаю обох там.

— Гаразд, сер!

— Неправильна відповідь.

— Sir, yes, sir!!!

Цілу зміну ми майже не розмовляли.

А перед обідом подзвонив Патріціо, старший брат Франчески.

Подзвонив мені на мобільний.

— Привіт. Ти в порядку?

— Краще не буває.

— О, я по голосу чую. Як вона?

— Жахливо.

— Це я винен.

— ???

— Я приїду на перерву, розповім.

Патріціо приїхав під час другої перерви, але Франческа вдала, що її рідний старший брат — то якийсь незнайомий чувак, і, демонстративно відвернувшись, продефілювала до своєї автівки. Патріціо гмикнув.

— Вона вже показала вам, на що здатна?

— Жертв і руйнувань поки немає.

— Значить, ні.

— Що сталося?

Патріціо похитав головою.

— Сімейні справи.

— Ти обіцяв розповісти. Хоча, чесно, я не впевнений, що хочу це знати.

— Приїхала тітка з Сицилії. Мамина сестра. Ну, й сам розумієш, обід, повно народу. Франческа не хотіла йти, я її примусив. Рідня все ж таки. А сестричка моя цю тітку не дуже… Ну, та почала одразу: «А що, ваша Франческа й досі у хмарах літає?». «У зірках, — пожартував я. — Вона ж у НАСА працює». Ну й пішло-поїхало: «що це за робота», «дівчина має бути дівчиною», «он у Фартуччі дочка манікюрний салон відкрила», «батько їй допомагає у фінансах», «свій бізнес», «міцно стояти на ногах», «що це за фокуси — жити окремо?!», «наш уклад», «родина»…

Сестричка спочатку мовчала, потім пробувала віджартовуватись, ну а потім, ти ж її знаєш, їй багато не треба — встала, руки в боки, сказала, що в труні вона бачила Фартуччі, їхню дочку з її манікюром, уклад, родину й саму тітку на додачу. Гримнула дверима й пішла. Скандал! Я намагався тобі вчора подзвонити, попередити.

— Та я вже спав.

— Та так. А зранку я забігався, ще й подумав, що вона охолоне…

— Ага. Хрін там.

— Соррі, чувак…

— Ну, ви де?! — полковник зайняв три крайні лінії в тирі і вже чекав. — Де твоя напарниця? Де ця тигриця?

— На лоток пішла.

— Ні, серйозно, де?

— Біс її знає. Я тримаюся від неї подалі, бо не маю охоти до спілкування.

— Баррел мені вже пожалівся.

— Отож.

Прийшла нарешті Франческа.

На столиках перед нами лежали гвинтівки М4. Черговий офіцер підійшов було допомогти, проте сицилійка його відсторонила: «Дякую, я ОК». Наділа рукавички, взяла обидва магазини й набила їх набоями. Потім узяла гвинтівку, перевірила затвор, уставила перший магазин. Мішень, аркуш паперу з силуетом противника, від’їхала на 50 ярдів (це майже 46 метрів).

Франческа зняла гвинтівку із запобіжника, пересмикнула затвор і, фактично від пояса, випустила весь магазин. Усі тридцять набоїв. Під час стрільби вона щось говорила. Останні слова після того, як черга стихла, були «…і ваш довбаний манікюрний салон!».

— Holy shit! [26] — тільки й зміг сказати полковник, подивившись у бінокль.

У мішені практично була відсутня голова й шия.

Я сидів у кабінеті і складав денний звіт.

Зайшла напарниця. Одразу підійшла до мене й присіла навпочіпки перед моїм стільцем.

— Джорджіо…

— Ну?

— Пробач мені…

— За що?

— Ну… я була зла.

— Я бачив.

— Будь ласка. Мені справді прикро.

— Ну нехай я. А офіцер Баррел за що отримав? А професор? А Трейсі?

— Мені дуже соромно, я з ними обов’язково поговорю. Але спершу я хотіла поговорити з тобою… — напарниця почервоніла й опустила очі. Їй було дуже незручно.

Щоправда, тривало це всього мить.

— А що тобі нагородив мій братець?

— Сказав, що ти біла й пухнаста.

— Брехун!!!

— Хто?

— Ти!!! Патріціо не міг так сказати!!!

— Знов починаєш?!

Франческа раптом засміялась.

— Я бачу, після тиру тобі вже краще.

— Так! — засміялась напарниця. — Було шикарно! Ну що, мир?

— Чорт з тобою. Мир.

Завжди важливо знати, як випускати пару. Інакше буде біда.

* * *

Ви переймаєтеся тим, якої думки про вас інші? Як вас називають позаочі, що про вас говорять і за кого вважають? Я колись дуже переймався, хоч уголос говорив зворотне. Але що старший стаю, то більше мені робиться пофіг, якщо чесно. Особистий комфорт, без огляду на чужу думку, тепер для мене важливіший. Хоч, звісно, прагненням «особистого комфорту» можна виправдати всі дурниці й помилки, які я робив у минулому, але це не так. То, скоріше, було від нестачі розуму, досвіду та від наявності інших пріоритетів.

Сьогодні я під великим секретом дізнався, якої думки про наш командний центр колеги зі штаб-квартири НАСА у Вашингтоні.

Наш маленький й затишний командний центр з інтелігентними, тихими, розумними й симпатичними працівниками в особі професора Рассела, старшого офіцера Баррела, інженера зв’язку Трейсі та операторів у моїй особі і в особі неповторної Франчески, називають… та‑да-а-а-ам!

«Філія психіатричної лікарні». Або просто «Дурдом».

Як думаєте, чому? У всьому винний клоп Джорджіо, Франческа і я. Дві жіночки з дослідницької групи навігації глибокого космосу, які були у нас з робочим візитом у січні, дали нашій команді таку похвальну характеристику. Расселові «по секрету» передали це колеги. Ну, а професор «по секрету» повідомив мені. Я «по секрету» розповів напарниці, і вона, звісно, негайно подзвонила мамі й «по секрету» розказала їй. Ну, а я чим гірший?

* * *