Читати книгу - "Карта днів"

— Трохи скоротити? — спитав Горацій. — У нас іще не було жодного!

— Навіть одного? — пані Сапсан глянула на мене: — А як там із шопінгом?

— Ми, е-е… трохи не туди заїхали, — відповів я.

— О-о, — промовила вона, спохмурнівши. — Та нічого, у нас багато часу. Але не сьогодні! — І вона стомлено побрела коридором, махнувши нам, щоб наздоганяли.

* * *

Коли ми уздовж довгого коридору йшли слідом за пані Сапсан, крізь численні двері Панконтуркону постійно заходили та виходили люди. Усі вони мали дуже серйозний і зосереджений вигляд та були одягнуті в найрізноманітніші наряди, які підходили для різних випадків. Була там одна дама в синьому платті з турнюром, і воно так широко роздувалося на всі боки від своєї хазяйки, що нам довелося вишикуватись в одну шеренгу та просуватися повз неї попід стіною. Був там чоловік у важкому білому зимовому комбінезоні та круглій хутряній шапці, а ще один чоловік — у просто таких собі казкових «семимильних чоботах», котрі доходили йому до середини стегна, та у флотському бушлаті, що сяяв золотими ґудзиками. Я настільки був відволікся всім цим гардеробом, що, коли ми зайшли за ріг, ледве не розбився об стіну… або об те, що, як я думав, було стіною, поки «стіна» не заговорила зі мною.

— Юний Портман! — прогриміло десь угорі. Я підвів очі та аж витягнув шию, щоб мати змогу побачити голову того, хто говорив. То був чоловік сім футів заввишки, у широкому чорному чи то плащі, чи мантії, чи рясі, і він виявився водночас і видінням утіленої смерті, і старим другом, за яким я час від часу сумував.

— Шароне!

Він уклонився та привітався з пані Сапсан, а потім простягнув мені руку і потис мою, і його довгі крижані пальці змогли так обвитися навколо моїх, що зімкнулися зі своїм же великим пальцем на протилежному боці моєї долоні.

— Нарешті прийшов привітати своїх фанатів, чи не так?

— Ха-ха, — сказав я. — Точно.

— Він не жартує, — зауважив Мілард. — Тепер ти знаменитість. Коли ми вийдемо на вулицю, пильнуй.

— Що? Серйозно?

— О, так, — відповіла Емма. — Не дивуйся, якщо в тебе проситимуть автографи.

— Тільки сильно кирпу не задирай, — озвався Єнох. — Ми тепер усі трохи знамениті, після того що зробили в Бібліотеці душ.

— Ага, правда! — сказала Емма. — Це ти знаменитий?

— Трохи, — мовив Єнох. — Я отримую листи від фанів.

— Ти отримав один. Єдиний.

Єнох переступив із ноги на ногу та буркнув:

— То ти так думаєш.

Пані Сапсан прочистила горло:

— Хай там як, а сьогодні діти повинні отримати від Ради свої завдання, що стосуються Реконструкції. Шароне, чи ти не проти провести нас до Будинку Міністерств?

— Звісно, — Шарон уклонився їй, і від його плаща війнуло пліснявою та вологою землею, — для таких шановних гостей, як ви, я радий виділити трохи часу зі свого напруженого графіка.

Він, коли вже вів нас по коридору, повернувся до мене та сказав:

— А знаєш, я мажордом цього будинку, а також головний доглядач Панконтуркону і його численних порталів.

— Я й досі не можу повірити, що це йому довірили, — промимрив Єнох.

Шарон обернувся та подивився прямо на нього, і з-під його темного каптура блиснула божевільна усмішка.

Єнох заховався за Емму та зіщулився, наче взагалі намагаючись розчинитись у повітрі.

— У нас тут є прислів’я… — сказав Шарон, — «Папа Римський зайнятий, а Матір Тереза мертва».[19] Ніхто не знає це місце краще за мене… крім, можливо, старого Бентама, котрий, завдяки юному Портманові, постійно почувається погано. — Його тон був безпристрасно нейтральним; неможливо було сказати, шкодував він чи ні про смерть свого колишнього працедавця. — Тож, боюся, вам мене не здихатись.

Ми повернули за інший ріг і опинилися в значно ширшому коридорі. Він був залюднений так, наче термінал авіакомпанії у святкові та вихідні дні: крізь двері, що вишикувалися вздовж обох стін, постійно снували навантажені важкими сумками подорожани. До підвищень, де клерки у формі перевіряли документи, тяглися довгі черги. За всіма навколо спостерігали непривітні прикордонники.

Несподівано Шарон гаркнув до найближчого клерка:

— Зачини двері! Ти запустиш сюди половину Гельсінкі та його Різдво 1911 року!

Клерк схопився зі стільця та грюкнув дверима поруч, які були трохи прочинені, і з них усередину залітали сніжинки.

— Ми слідкуємо, щоб люди подорожували тільки до тих петель, котрі їм було дозволено відвідати, — пояснив Шарон. — У цих коридорах розташовано понад сто петельних дверей, і Міністерство в Справах Часу оголосило безпечними менше ніж половину з них. Велика їхня кількість іще недостатньо досліджена. Деякі не відчинялися роками. Отож, до подальшого розпорядження, усі подорожі через Панконтуркон мусять бути схвалені міністерством — і ваша так само.

Шарон вихопив квиток із руки якогось схожого на злякане мишеня парубка в коричневому тренчкоті.[20]

— Хто ви і куди прямуєте? — Шарон був явно задоволений, що мав хоча б маленьку владу над людьми, і не міг не показати цього.

— Мене звати Веллінґтон Вібас, — пролепетав чоловік. — Пункт призначення Пенсильванський вокзал, Нью-Йорк, 8 червня 1929 року. Сер.

— Які там у вас справи?

— Сер, я офіцер закордонного представництва лінгвістичного відділу, призначений до американських колоній. Я перекладач.

— Навіщо нам перекладач у Нью-Йорку? Хіба вони розмовляють не тією ж англійською, що й король Англії в 1929-му?

— Не зовсім, сер. Насправді вони розмовляють доволі своєрідно, сер.

— Навіщо парасолька?

— Там іде дощ, сер.

— Костюмери перевірили ваш одяг на анахронізми?

— Перевірили, сер.

— Я думав, усі мешканці Нью-Йорка тієї епохи носять капелюхи.

Чоловік дістав зі свого тренчкота невеликого капелюха.

— У мене тут є один, сер.

У пані Сапсан, котра вже деякий час нетерпляче постукувала ногою, ґніт її терпіння догорів нарешті до кінця.

— Якщо ти тут так потрібен, Шароне, я впевнена, що ми й самі зможемо знайти дорогу до Будинку Міністерств.

— Я не хочу про це й чути! — вигукнув він та віддав квиток назад чоловікові: — Поводься добре, Вібасе, я за тобою стежу.

Чоловік узяв квиток і швидко задріботів геть.

— Сюди, діти. Це недалеко.

Шарон розчистив нам шлях через переповнений коридор, а