Читати книгу - "Карта днів"

— І навіщо ж вам петля із сьогоднішнього пообіддя? — спитав я.

— У кишеньковій петлі головне не час, який ти закільцьовуєш. Її перевагою є її надзвичайно маленький розмір, що робить її дуже простою для утримання. На відміну від звичайної часової петлі, цю треба перезаписувати тільки раз чи два на місяць, а не щодня.

При цих словах усі розцвіли веселими усмішками та стали збуджено переглядатися між собою, тільки я все ще був розгублений.

— Але що хорошого в петлі розміром із садовий сарай?

— Нічого як щодо сховища. Але такі петлі вкрай корисні як портали. — Вона опустила руку до кишені свого плаття та витягла звідти невеличкий латунний предмет, схожий на величеньку рушничну кулю зі зробленими в ній боковими отворами. — Із таким човником — це ще один із геніальних винаходів мого брата Бентама — я можу прошити цю петлю у зворотному напрямку та опинитися в його Панконтурконі. І вуаля! У нас є двері до Диявольського Акра.

— Прямо тут, — промовив я. — На задньому дворі.

— Ти не зобов’язаний приймати мої слова на віру, — сказала вона, випроставши руку в напрямку садового сарайчика. — Просто сходи´ і сам подивись.

Я зробив крок у той бік.

— Реально?

— Це прекрасний новий світ, пане Портман. І ми будемо зразу за вами.

* * *

Сорок секунд — саме стільки мені знадобилося на мандрівку зі свого заднього двору до часової петлі в дев’ятнадцятому столітті в Лондоні. Сорок секунд між тим, як дійшов до задньої стіни садового сараю, і тим, як вийшов із якоїсь комірчини для віників у Диявольському Акрі. Така швидка зміна оточення спричинила в мене запаморочення: мої голова та шлунок уже відвикли від усіх цих раптових вихилясів петельних подорожей.

Отже, я вийшов із комірчини для віників і опинився в знайомому коридорі — довжелезному, щедро вкритому килимовими доріжками та з однаковими дверима обабіч, на кожних із яких була невеличка табличка. На тій, що була навпроти, було написано:

гаага, нідерланди, 8 квітня 1937

Я обернувся, щоби подивитися на двері позаду мене. Там поруч, до стіни, було прикріплено папірець:

джейкоб портман, дім, флорида, 21 ст.

тільки а. сапсан і підопічні

Я знаходився в серці машини Бентама, яка вміла викривляти реальність, у Панконтурконі, до якого тепер був під’єднаний мій дім. Я все ще намагався утрамбувати цю інформацію собі в мізки, як двері відчинилися і звідти вийшла Емма.

— Привіт, друзяко! — промовила вона та поцілувала мене в обличчя. За нею з’явилися пані Сапсан та інші мої дивні друзі. Вони збуджено теревенили, не звертаючи уваги на своє миттєве перенесення через океан і століття.

— Тож це означає, що нам більше не треба спати в Диявольському Акрі, якщо ми цього не хочемо, — казав Горацій.

— І робити цей довжелезний шлях до болота, аби лише дістатися до будинку Джейкоба, — погоджувалася з ним Клер. — Мене укачало.

— Але найкраще з усього — це їжа, — додавала Олівія, пролізаючи крізь юрбу. — Уявіть лише, у нас може бути традиційний англійський сніданок, піца в домі Джейкоба на ланч та баранячі відбивні прямо з ринку, що в Смітфілді,[18] на вечерю!

— Хто б знав, що така маленька людина може так багато з’їсти, — коментував Горацій.

— Їж удосталь, і, може, тобі не знадобляться оті свинцеві черевики! — заявляв Єнох.

— Хіба це не дивовижно? — запитала пані Сапсан, відвівши мене вбік. — Тепер ти бачиш, що я мала на увазі під вирішенням проблеми. За допомогою цієї кишенькової петлі ти зможеш жити в одному світі, не відрізаючи себе від іншого. І з твоєю допомогою ми продовжимо розширювати наші знання про сучасну Америку, не ухиляючись від наших обов’язків тут, у Диявольському Акрі. Є петлі, котрі треба відбудувати; є дивні, котрі зазнали фізичних та психічних травм — і їм необхідно надати допомогу; є захоплені в полон витвори, із котрими треба щось вирішувати… і я не забула про дану тобі обіцянку. Ти матимеш тут дуже цікаву роботу. Як тобі таке?

— Яку саме роботу ви мали на увазі? — запитав я, і моя голова вже пішла обертом від можливостей, які щойно переді мною відкрилися.

— Завдання роздає Рада імбрин, тому я поки що не знаю. Але вони сказали мені, що в них є для тебе щось дуже цікаве.

— А як щодо решти нас? — устряв у бесіду Єнох.

— Ми хочемо важливі завдання, — сказав Мілард, — а не просто пустопорожню роботу.

— Або умиваємо руки, — додала Бронвін.

— У вас буде важлива робота, я обіцяю, — сказала пані Сапсан.

— Я думав, що навчитися поводитись, як звичайні у двадцять першому столітті, і було важливою роботою, — зауважив Єнох. — То навіщо ж ми марнуємо наш час у цьому щурятнику?

Директорка стиснула губи.

— Поки ви здобуваєте свої знання і навички у двадцять першому столітті, ви можете також одночасно із цим брати участь у Реконструкції тут, у Акрі. Ми й так щодня мотаємось туди-сюди, наче люди двадцять першого століття. Хіба це не забавно?

Єнох заперечно похитав головою та відвернувся вбік:

— Це дипломатичне лицемірство. Це те, чого ви ніколи не ви´знаєте.

Очі пані Сапсан спалахнули.

— Ти поводишся невиховано, — втрутилась Клер.

— Ні, продовжуй, Єноху, — сказала пані Сапсан. — Я хочу послухати.

— Хтось там, на вершечку харчового ланцюжка, вирішив, що це воно якось не дуже добре, що ми зависаємо собі у двадцять першому столітті в Джейкоба вдома, тоді як усі інші застрягли тут, виживаючи, наче біженці, та наводячи лад після того, що накоїли витвори. Але мені байдуже, що про це хтось там думає. Ми заслужили відпочинок, чорт забирай!

— Тут усі заслуговують на відпочинок! — різко відказала пані Сапсан. Вона заплющила очі й ущипнула себе за перенісся, наче намагаючись подолати раптовий головний біль. — Поглянь на це з іншого боку: усіх інших дітей окрилятиме вже сам факт того, що ви, герої битви за Диявольський Акр, пліч-о-пліч із ними працюєте для загального блага.

— Бве-е! — прокоментував Єнох зневажливо, наче збирався ригнути, та й почав собі колупатися в нігтях.

— Зате мені цікаво, — сказала Бронвін. — Я завжди хотіла справжньої роботи зі справжніми обов’язками, навіть якщо це означає