Читати книгу - "Кінь Перуна"

Розділ сьомий

Зима року 6748-го. Околиця Галича.

Підгороддя

Впору скошене та не пересушене сіно з лісових трав було пишним, як і коси жінки, що лежала на ньому. А пахло – аж думки в голові плуталися, наче від міцного меду. Й у крові починав нуртувати такий шал, що цілої зимової ночі виявилося надто мало, аби повністю пригасити його. Ніжні руки красуні давно безсило розметалися, мов перебиті пташині крила. Зелені очі заволокло хмільним туманом. Але Найда не вгавав з любощами. Наче здогадувався, що все це даровано йому востаннє. Доки Руженка не заблагала милосердя...

Він якийсь час ще намагався розворушити подругу, але, не відчуваючи заохочення, розчаровано зітхнув і зісунувся на бік. Провів вдячно долонею по її оксамитово-теплому, ще піддатливому, але вже безвольному тілі, і дбайливо прикрив  кожухом. Ніч видалася морозяною, тож холод дошкуляв навіть тут, у глибині оборогу. Особливо тепер, коли вони розімкнули палкі обійми, й жар пестощів пригас остаточно. Потім солодко потягнувся, до хрускоту в кістках, зручно примостився під м’яким боком коханки і спробував задрімати. А там і заснув.

 Так міцно, що не почув, як тріснув хмиз під важким чоботом. І прокинувся лише тоді, коли знадвору хтось розлючено загукав:

– Вилазь, голубко! Покажися з гніздечка! Довго шнурочок вився, а все ж кінчик вистромився!.. Більше не оближеться вам! Вилазь! Хвойдо!! Висунься на люди!

– Ой, матінко! – схопилася Руженка, спросоння не розуміючи доладу, про що йдеться і де вона сама. Сниться їй усе це, чи відбувається насправді? І метушливо заходилася прошопортувати у сіні шпарку. Потім припала до неї оком і цього разу зойкнула вже свідомо. І не так перелякано, як роздратовано:

– Не досить того, що сам приперся, ще й усіх братів своїх недоумкуватих приволік. Йолоп вихолощений... Міг би тоді уже все Підгороддя скликати.

Найда тихенько присвиснув.

Отже, Юхим Непийвода таки вистежив свою зрадливу дружину... І його – разом з нею. Що ж, цього рано чи пізно треба було сподіватися. Злодій і кара – нерозлучна пара... Саме так здавна кажуть галичани. Хоча, це ще як подивитися: хто кого й у кого вкрав першим. Може, Найда лише відікрав те, що йому належалося по праву?

Намагаючись не здіймати зайвого шурхоту, парубок став квапливо зодягатися. Вийти до розлюченого чоловіка все одно доведеться, то краще приготуватися до тієї зустрічі як слід. І бути, бодай у штанах.

– Зодягнися, – прошепотів також Руженці, але та лиш стискала руки і покусувала губенята. Зазвичай рішуча і вперта, вона в одну мить розгубила всю свою вдачу і перетворилася на перестрашене дитя, яке батьки спіймали на поганому вчинку. І битимуть чи ні, але збештають добряче. Ще й при чужих людях. Тож, з одного боку, її розпирала безсила лють на власного чоловіка, що завдав такої кривди (жіноцтво завше усю вину перекидає на мужів). З іншого – їй було прикро і боязко того поголосу, що неодмінно розійдеться поміж сусідами, і ославить її, як невірну жону. А найприкрішим, найпідлішим в усьому було те, що, маючи подібного чоловіка, жодна не змогла б дотримати вірності. Але ж хіба визнає котра її рацію? Хіба промовить хоч одна сусідонька слово на захист? Ой, ні! Навпаки... З великою насолодою глумитимуться й утоптуватимуть її ім’я в багно. Чому? Невже для того, аби помститися за власну нерішучість? Чи заспокоюючи заздрісну хтивість? Бо ж хочеться й собі... Хоч раз... Адже так? Еге ж?

Ці переживання настільки заполонили думки Руженки, що вона украй розгубилася. Не від страху, ні. Просто молодиця все ще перебувала наче уві сні, не маючи й найменшого уявлення, як бути далі... Яким чином гідно вибратися з цієї історії. 

– Вилазьте! – знову вигукнув розлючений Юхим. – Вилазьте, сучі діти, бо оборіг спалю!

– Отямся, Юхиме, – зібравшись із духом, озвалася-таки Руженка. – Не роби ні з мене, ні з себе посміховиська. Вертай додому. Я невдовзі прийду... Тоді й поговоримо про все... Тобі ж назавтра самому соромно буде. Проситимеш пробачення, але я вже не подарую. І не сподівайся...

– Цить, хвойдо! – верескнув чоловік, одразу якось перейшовши з басу на дитячий дискант. У глибині душі він все ще мав надію, що помилився, що його Руженка не така. Що вона зараз сидить десь у подруги, а тут ховається хтось інший. Але прикра дійсність безжалісно увірвала марні сподівання. Шалена кров хлюпнула йому в очі, затьмарюючи розум, а у серці не залишилося нічого, крім непереборного бажання помститися за свою кривду. (Він уже забув, що власними руками викопав яму, в яку так боляче сьогодні гепнувся). Люди взагалі легко забувають кривди, нанесені іншим. Ось і Юхим кілька літ тому, можна сказати, силоміць відібрав Руженку в іншого. Та історія давно забулася... А нинішнє – он же воно – просто перед очима!! Лють невтримна, піниста так скажено ринула в душу, що Юхим збагнув: ще мить, і він цілком забудеться, обернеться вовком тут же, перед очима братів. Аби лиш на одну-єдину мить відчути своїми іклами плоть того, хто спаплюжив його сімейне щастя... І нехай потім діється воля Божа! Ступивши за грань відчаю, він уже не боявся нікого й нічого.

Юхим вишкірив зуби і став поволі присідати, горбитися, хилитися до землі, аж раптом побачив перед собою Найду!.. Найду!! Того самого парубка, якого він пильнував за наказом Морени і у якого, власне, й відібрав Руженку, щоб помститися за своє чоловіче безсилля. Бо ж це через нього Володарка Долі та Часу так жорстоко скарала Юхима. О! Якби знання, в ту давню зимову ніч, що муситиме стільки вистраждати через отого безрідного нікчему, то не чаївся б у лісі. А кинувся, ще тоді, помежи всіх людей і собацюр до саней та й розтерзав би його, як жабу! Коби ж то знав...

– Ти? – перепитав вражено. – Ти?! – І несподівано для самого себе розреготався: – Га-га-га... Го-го-го...

Усім Доля обдарувала Юхима Непийводу. І батьківською кузнею, яка дісталася йому в спадок, як найстаршому серед братів. І розум Боги вділили йому майже увесь, що спершу відміряли на всіх п’ятьох синів старого Нечипора. Та й силою не обділили – сталеві підкови