Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

Він був вочевидь розчарований.

– Хвилиночку, – озвався Пуаро. – У мене є запитання до мадемуазель, якщо дозволите?

– Звісно, мсьє Пуаро… звісно, прошу вас.

Детектив звернувся до служниці:

– А що сталося з квитками?

– Квитками, сер?

– Так, квитками з Лондона до Ніцци. Вони зберігалися у вас чи в господарки?

– Свій власний, пульманівський, вона тримала при собі, сер, – а решту доручила мені.

– І що з ними сталося?

– Я віддала їх провіднику французького потяга, сер: він сказав, що так треба. Сподіваюся, я вчинила правильно, сер?

– О, так, так, цілком. Просто невеличка деталь.

І мсьє Ко, і слідчий зацікавлено поглянули на нього. Мейсон ніяково простояла ще кілька хвилин, а відтак мсьє Карреж коротко кивнув – мовляв, ви вільні, – і вона вийшла. А Пуаро нашкрябав щось на клаптику паперу й простягнув свою цидулку судді. Той прочитав написане, і його чоло прояснилося.

– То що, джентльмени, – чванливо зажадав відповіді граф, – довго ще мені тут залишатися?

– О, звісно, ні, звісно, ні, – поквапився запевнити його мсьє Карреж якнайлюб’язнішим тоном. – Тепер питання про вашу роль у цій справі остаточно прояснене. Звичайно, з огляду на знайденого в мадам листа, ми були змушені вас допитати.

«Аристократ» підвівся, прихопив у кутку свій елегантний ціпок і, досить недбало кивнувши, вийшов із кабінету.

– От і все, – промовив суддя. – Ви цілком мали рацію, мсьє Пуаро, – куди краще дати йому відчути, наче він поза підозрою. Двійко моїх людей тінями стежитимуть за ним удень і вночі, а ми тим часом займемося перевіркою його алібі. Мені воно здається досить… е-е… хистким.

– Можливо, – погодився Пуаро, про щось думаючи.

– На сьогоднішній ранок я викликав і містера Кеттерінґа, – повів далі слідчий, – хоча насправді маю сумніви, чи буде нам про що його запитувати. Але одна-дві підозрілі обставини все-таки є… – і змовк, потираючи носа.

– А саме? – поцікавився Пуаро.

– Ну… – тут суддя кашлянув, – ця дама, із якою він подорожує – мадемуазель Мірей. Вона зупинилася в одному готелі, а сам він – у іншому. Це здається мені… е-е… досить дивним.

– Скидається на те, що вони чогось побоюються, – сказав мсьє Ко.

– Достеменно, – із тріумфом у голосі мовив мсьє Карреж, – а чого б це вони мали остерігатися?

– Надлишкова обережність уселяє підозру, так? – припустив Пуаро.

– Précisément.

– Гадаю, не завадило б, – сказав детектив, – поставити мсьє Кеттерінґові кілька запитань.

Суддя віддав розпорядження, і за мить до кабінету ввійшов Дерек Кеттерінґ – як завжди галантний.

– Доброго ранку, мсьє, – чемно привітався слідчий.

– Доброго, – коротко кинув той. – Ви посилали за мною. Намітився якийсь прогрес?

– Прошу, сідайте, мсьє.

Той опустився в крісло, жбурнувши ціпок і капелюх на стіл.

– Ну? – нетерпляче запитав він.

– Наразі нових фактів не встановлено, – обережно сказав мсьє Карреж.

– Дуже цікаво, – сухо промовив Дерек. – І ви посилали за мною, аби сповістити про це?

– Ми цілком природно подумали, що вам захочеться бути в курсі того, як просувається слідство, – жорстко відрізав суддя.

– Навіть якщо воно не просувається?

– Крім того, нам хотілося б поставити вам кілька запитань.

– То ставте.

– Ви цілком певні, що не бачилися й не розмовляли з дружиною в потягу?

– Я вже вам на це відповідав. Не було ні того, ні того.

– Бо ви, поза сумнівом, мали на те підстави.

– Я – не – знав – що – вона – їхала – тим – потягом, – пояснив Дерек, ретельно вимовляючи і розділяючи слова, наче звертався до якогось розумово відсталого.

– То ви стоїте на своєму, – буркнув слідчий.

Дерекове обличчя раптом спохмурніло.

– До чого ви хилите, цікаво довідатись? Знаєте, що я думаю, мсьє Карреже?

– Що ви думаєте, мсьє?

– Я думаю, що французьку поліцію неабияк переоцінюють. Бо у вас, звісно, мають бути дані на ці банди потягових крадіїв. Це просто ганьба, що така річ змогла статися в train de luxe[41] і що французька поліція виявилася безпорадною під час розслідування цього інциденту.

– Ми розслідуємо його, мсьє, будьте певні.

– Як я розумію, мадам Кеттерінґ не залишила заповіту, – втрутився зненацька Пуаро. Зімкнувши кінчики пальців, він уважно вглядався у стелю.

– Не думаю, ніби вона його коли-небудь складала, – відповів на це Дерек. – А що?

– Те, що ви при цьому успадковуєте нічогенький статок, – сказав чоловічок. – Украй нічогенький.

І хоча його очі досі дивились у стелю, він спромігся помітити, як лице Дерека Кеттерінґа побуряковіло.

– На що ви натякаєте і хто ви такий?

Легким рухом Пуаро поставив поряд щойно закинуті одна на одну ноги, відірвав погляд від стелі і подивився молодому чоловікові просто в обличчя.

– Мене звуть Еркюль Пуаро, – тихо відрекомендувався він, – і я, певно, найвидатніший детектив у всьому світі. То ви цілком певні, що не бачилися й не розмовляли з дружиною в потягу?

– До чого ви хилите? Ви що… хочете натякнути, наче… я її вбив? – І раптом розсміявся. – Мені варто тримати себе в руках: абсурдність цього звинувачення цілком очевидна. От тільки, якщо вбивця – я, то навіщо мені було красти її коштовності, поясніть?

– Ваша правда, – буркнув Пуаро, помітно занепавши духом. – Я про це не подумав.

– Це найочевидніша справа про вбивство з метою пограбування з усіх, які коли-небудь розслідувалися, – сказав Дерек Кеттерінґ. – Бідолашна Рут – от до чого ті кляті рубіни її довели. Про те, що вона мала їх при собі, напевно, стало відомо. Підозрюю, що через ці камінчики вже траплялися вбивства й раніше.

Пуаро раптом випрямився на стільці. Його очі засяяли слабким тьмяно-зеленим світлом, і той зробився на диво схожим на лиснючого, вгодованого кота.

– Ще одне запитання, мсьє Кеттерінґу, – промовив він. – Чи не повідомите ви мені, у який день востаннє бачилися з дружиною?

– Дайте подумати… – силкувався пригадати Дерек. – Це, певно, було… так, понад три тижні тому. Боюся, точної дати я вам не назву.

– Нічого, – сухо сказав Пуаро. – Це все, що мені хотілося знати.

– Ну, – нетерпляче кинув Кеттерінґ. – Іще питання будуть?

І глянув на мсьє Каррежа. Той став шукати підтримки в детектива і отримав її у формі ледь помітного помаху голови.

– Ні, мсьє Кеттерінґу, – увічливо відповів слідчий, – ні, не думаю, що є потреба затримувати вас надовше. Гарного дня.

– На все добре, – видобув Кеттерінґ і вийшов, ляснувши за собою дверима.

А Пуаро нахилився до мсьє Каррежа й різко заговорив, щойно Дерек залишив кабінет.

– Скажіть, – владно запитав він, – коли ви згадували мсьє Кеттерінґу про рубіни?

– Я про них не згадував, – заперечив суддя. – Ми тільки вчора вдень дізналися про них від мсьє ван Олдіна.

– Так, але про