Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

І од того серце рвалось на шматки.

— Я кажу, блищать як, — мовила Афродіта приязно і показала пальцем на ковадло, — твої бруски.

— А це! — всміхнувся Гефест. — Це на кайдани! Такі файні вийшли, право слово, легкі й витончені, бруски ото, еге ж? І на дотик приємні. Теплі навіть.

— Можна помацати? — обережно спиталась Афродіта.

— Ну звичайно, серденьку, — зрадів Гефест, — візьми.

Афродіта підійшла до ковадла і взяла один із брусків. Потримала в руці.

— Овва! — вигукнула. — Справді! Хочеться доторкатись і доторкатись.

— Геніальні кайдани! Надреальні кайдани! — піднесено шепотів Гефест. — Чуєш, це будуть найкращі ланцюги в світі. Кайдани з кайдан!

— Ну звичайно, — усміхнулась Афродіта, — бо ж ти в мене найкращий у світі майстер. І взагалі найкращий у світі. Мій!

І вони міцно обнялись у цьому пориві любові.

4

Осінь близилась до олімпійських садів.

Вже не так гріло сонце і не так співали пташки, хоча найбільша серпнева спека ще, либонь, була попереду.

Гефест уже докінчував кайдани для Прометея.

І йому в цьому навіть допомагала Афродіта, щось подавала, щось підносила, просто стояла поруч і розважала його якимись дурними олімпійськими плітками.

Вони дуже зблизились за цей час, наче навіть дужче, ніж за всі роки подружнього життя.

Вони наново стали, як у юності, прогулюватись олімпійськими садами попід руки і називали один одного «коханий», «кохана».

Врешті вони зізнались, що все життя любили тільки один одного, більше за все на світі любили і просто побутові клопоти збивали часом оту їхню любов.

Але тепер усе буде по-іншому, казали вони собі, геть по-іншому. Тепер усе буде добре. Тепер ми не осліпнемо, не втратимо один одного. Ми любитимемо один одного до скону літ.

Так, то були для них справді щасливі деньки.

Увесь Олімп заздрив їхньому щастю («Он глянь! Глянь! Ти глянь на голубків, — злісно сичали Гера з Афіною, — наче цвіте! Неначе молоденькі! Ой же ж сучі діти!»), і всі земні майстри могли б позаздрити кайданам, котрі змайстрував Гефест.

Усі земні і олімпійські майстри.

Так от раз коло підніжжя Олімпу випала роса, і Гефест через те ніс Афродіту на руках, щоб вона не намочила часом босі ніжки.

Він її ніс, а вона його обіймала і часом ледь не доводила до падіння, цілуючи в губи і в чоло, в щоки, у все лице.

Обоє вони голосно сміялись, Афродіта погойдувала ногами, Гефест удавано підковзувався і кричав:

— Упущу! Їй-бо, впущу, не донесу!

— Любий! — усміхалась вона йому.

— Люба! — усміхався він.

5

І їм було зовсім не видно тих двох постатей, що спостерігали за ними з вершин Олімпу.

А між тим один з тих двох був міцний статурою чоловік із вишколеною ходою солдафона, а друга була жінка.

Заможно, але скромно вдягнена жінка.

— Ну мо’, ще трохи подержать? Га, Зевсе? Ну хай полюбляться ще, скільки їм того щастя? — казала жінка.

— Та досить! — роздратовано махав рукою чоловік. — Хорошого потроху. Він уже зробив своє діло, кайдани ж бо готові. Чудові кайдани. Недаром я пішов на цю авантюру, ох недаром, Гестіє! Воно того було варте. Ото тільки Аїд, наволоч, утридорога взяв за те, що усипив його таємно, ну, щоб зіллям напоїти. З цією ж то простіше, а з тим треба було тишком, щоб не запідозрив нічого. Ну і ти теж, сестричко. З трояндами гарно придумала. З маззю від порізів. Зілля свого намішала і Аполлону дала. Ет! Хитрі ми, правда ж?

— Хитрі, Зевсе, таки хитрі. Але все ж… Хай ще, мо’, хоч днів із два полюбляться? Знову ж таки, і підозри менше…

— Ну хай. Але тільки два дні!

2008 р. Ніжин

Проводи

— Ой і куди ж се ти намилився, ясний соколе! — горлала Олена на всю околицю, а Петра ж її як всадили в «Жигулі», так і бачили аспида: одтарабанили в воєнкомат курною дорогою між боліт.

— Служи харашо, синок! — пихкав услід самокруткою дід Свирид, а Олена ще довго метелялась сухуватими трав’янистими покидьками, доки не звалилась урочисто в придорожній кювет і задрихла там тихим сном праведника під мирним українським небом, а верби і тополі обабіч сього тернистого шляху (та ще чогось явори, осокори, вовчі ягоди і ще всяке сміття) стали над нею, віттям затріпотали і тугою прощання залоскотали православну душу.

— Якшо не люблять нас,

Красівих і прекрасних… —

доносилось із шалаша причудливе сплетіння автентичних голосів, підголосків, примочок, процесорів, синтезаторів і підгавкувачів баби Дуні і баби Ізаури, гордої однофамилиці славнозвісної рабованої — завших проводних і свайбових лабухів, що вміли грать на всьому включно з іменною гітарою Джиммі Хендрікса з Лондонського музею хард-рока, яку баба Дуня буцімто навіть тримала в руках в часи своєї буйної студентської юності:

— Якшо не люблять,

То хай ідуть в п…!

Батько солдата Петра нагло і безбожно бухав у клуні, як і вчора, і позавчора, і все своє свідоме житіє бухав.

Мати ревла під літньою кухнею і знічев’я розмішувала сльози, соплі й слину з недоїденим бідоном олів’є.

Брат солдата Вася намагався засобачити CD-диск у касетник і кричав усе з учорашнього дня:

— Щас поставлю фіфті-цент, так ви випадете шантрапа!

Сестра солдата Анжела (підпільна кличка — Маня) клеїлась до якогось глухонімого городського фраєра, невідомо чийого родича:

— А непоганая погодочка, чи не правда лі? — усе нашіптувала йому на вушко, обмазуючи півморди тушшю з рідких обскубаних вій — І ви таке, я бачу, нє любітє жлобських вєчерінок. Ох і достали вони міня…

А все то через те, що в куркуля Веніаміна, жида і орендатора, відітє ль, не хватило місця в «Жигулях» на всіх родичів, бо нада було везти якихсь квочок у райцентр.

В основному ж народ бухав, блював, співав і розтлівався на всі сторони, поки не прийшов час доїть коров і в хазяйок проснувся, сука, основний інстинкт, од чого ті тут же протверезіли і чкурнули додому по дійниці.

За тим всі жителі Грасівки прокинулись у жахливому похміллі. Навіть ті, хто не пив, відчували свинцеву важкість у голові, різь у шлунку, нудоту і дурноту.

На леваді серед біла дня, при всьому чесному люді скромні селяни шукали шмотки, зірвані з себе в збудженні оргії, порядні жінки шукали чоловіків і дітей, зовсім чужі один одному люди в жасі вивільнялись з найінтимніших обійм, знайомі, сусіди, подружжя раптом публічно виявлялись один перед